Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Репортер 📚 - Українською

Читати книгу - "Репортер"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Репортер" автора Юліан Семенов. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 76
Перейти на сторінку:
їх у джут, сказав, щоб «не заважали», і злегенька поклав трубку.

— Зараз приїдуть ваші друзі… Вони зробили мою роботу. Їм можна давати звання лейтенантів. Я дав би майорів, але наші бюрократи в управлінні кадрів не дозволять. Завдяки вашим друзям завтра я заарештую одного з тих, кого ви пасли.

Я остовпів:

— Як це?!

— Пізніше поясню… Зараз не маю права, чесне слово… Сталінські часи добряче навчили мене мовчати… Це ми тепер на словах сміливі, а тоді… Бовкнеш щось у компанії — от тобі й п’ятдесят восьма стаття, пункт десять, заклик до повалення, підриву чи послаблення Радянської влади, строк — до десяти років.

… Коли подзвонили в двері, Костенко рвучко підвівся, в ньому знову з’явилося щось кошаче, змінився в одну мить і, м’яко ступаючи, пішов — зовсім беззвучно — до дверей; припавши до вічка, кілька секунд розглядав нічних гостей (явно не його бригада «науки»), а відчинивши двері, розсміявся:

— Квіцінія, ти також у ділі?!

Оце так, подумав я; хто ж кого вистежував ці дні: ми — Русанова і Кузінцова чи нас — Костенко?!

— У ділі, товаришу полковник, — Гіві потиснув руку Костенкові. — І ви, як бачу, також?

— Я дотягую до пенсії… Все жду: а раптом генерала дадуть?!

— Не дадуть, — зітхнув Гіві. — Ви аж надто розумний, за це ми вас дуже любили на курсі…

— Ви не могли не любити свого доцента, — засміявся Костенко. — Інакше я позбавив би вас стипендії. Перед начальством треба благоговіти… Ну, то як же ви втекли від спостерігачів?

— Чиїх? — Гіві вимучено всміхнувся. Обличчя змарніле, синці під очима, щетина, щоки позападали, ніс стирчить, мов клюв пташиний, замучився мій адвокат. — Ваші забрали тих голубчиків, що за нами топали, ми скористалися послугою індивідуального візництва…

Костенко самовдоволено хихикнув:

— «Індивідуальне візництво», до речі, виконував мій капітан Кобилін.

… Одвівши мене вбік, Костенко повернувся до вікна й неголосно сказав, щоб я завтра взяв бюлетень і ні в якому разі не з’являвся на роботі протягом найближчих трьох днів: «Ваша персональна справа, — закінчив він, — мені невигідна… Хоч якщо дотримуватися вашої фразеології, то я маю внести корективу: «нам». Ясно? Вона невигідна «нам». — «Я ніколи не грав у боягуза». — «Тоді заодно навчіться не бути дурнем».

… Бригада експертів з науково-технічного відділу не знайшла пальців моєї дружини; зате наслідив Антипкін-молодший. Замок не ламали — отже, ключ йому віддала Оля, більше нікому.

… Світання я зустрів біля вікна — так і не заснув, бо не давала спокою думка: навіщо треба було приносити в мою квартиру записну книжку художника? Лише одна людина могла сказати, що я не мовчатиму про доказ у моєму письмовому столі, — лише одна: моя дружина. Я це усвідомлював, але не міг погодитись з очевидним, і все моє єство повставало, і тому я вперше в житті зрозумів вираз, який досі здавався мені літературним, занадто вже метафоричним: «смертельна втома».

XXVI

Я, Кашляєв Євген Миколайович

З Тихомировим я зустрівся три роки тому в письменника Івана Шебцова, коли той запросив на чашку чаю композитора Гризлова; йшлося про організовану атаку вокально-інструментальних ансамблів на серйозне, істинно народне мистецтво.

— Ось, поцікавтеся, — роздратовано говорив Гриз лов, виймаючи з портфеля папку, — дуже потішний документик: заробітки рок-джазистів за квартал… Волосся дибом стає!

Погортавши зведення, Тихомиров зауважив, що музикант, який одержує такі гроші, може стати некерованим, процес тривожний — хтось відчиняє ворота для вторгнення західної масової культури.

Шебцов підвівся з лави, швидко почав ходити по великій кімнаті; його схудле, натхненне обличчя часом здавалося мені обличчям Аввакума.

— А ми все ще базікаємо! — різко вигукнув він. — Амеби! Страхопудні хамелеони! Скоро по радіо не почуємо жодної нашої пісні! Одна лише Пугачова з цим безумним Челентано! Наявний факт національної зради! А ми?! Мовчимо та й годі! Полохливі миші!

— Емоції угамуй, — порадив Тихомиров сухо. — Пропозиції давай! Базікати всі мастаки… Сьогодні — хоч би як ми сигналізували — запропонують провести опитування громадськості, що, мовляв, хоче слухати молодь? А її розбестили! Позбавили смаку! І це саме опитування ми програємо, навіть коли організуємо тисячу листів від своїх людей… Працювати треба спроквола, не поспішаючи, цілеспрямовано… Питання заробітків цікаве… Це примусить насторожилися власті предержащі… Теж люди, до речі…

— Одну хвилиночку, — різко перепинив його Гриз лов. — Власті предержащі вміють дивитися в корінь… Вони вимагатимуть дані й про мої заробітки… Не тільки мої, звичайно, а й усіх наших… І напевне хтось збагне: «Галасують, тому що їхні заробітки різко знизилися через конкуренцію тих, кого співає молодь…» Не треба чіпати гонорари, — мовив він, — бо в палиці два кінці… Головне, на що треба тиснути: ми втрачаємо самий дух нашої пісні, її лад і традицію!

Шебцов махнув рукою:

— Дурниці! Ми не зачіпаємо суті: доти, поки дозволяють декламувати пісні про російське поле поганою російською мовою, ми з мертвої точки не зрушимо…

Тихомиров заколихався — це він так сміється:

— Цікаво, хто надрукує твій пасаж? Якби мені вдалося відкрити свій журнал — це інша річ, але ти ж розумієш, що в найближчому майбутньому на це сподіватися не доводиться… Одна надія на нашого юного друга, — він обернувся до мене. — Можете якось допомогти у цій справі, Женю?

Я знав, що саме завдяки Тихомирову мене не виштовхнули з громадського життя, а перевели до редакції — переждати важкі часи. Я розумів, що це було нелегко зробити при тій колотнечі, яка почалась; і все-таки обіцяти щось певне я не міг, бо кілька днів тому у відділі обговорювалося це питання і Наришкіна виклала на стіл статистичні таблиці:

— Про те, що почалася змова проти нашої пісні, кричать поганенькі музиканти, яких відтіснили саме російські ансамблі, не тільки Пугачова й Бітли — ті ж Надя Бабкіна і Дмитро Покровський… Ці художники не лише рятують традиції, котрі ми дружно розбазарюємо, а й засобами мистецтва створюють психологію нової людини — розкованої, без комплексів, яка легко виходить на сцену, щоб увійти в танок… У нас люди ще й досі соромляться підтримувати співака: той просить-просить, прямо благає, мовляв, заспівайте разом зі мною, поплескайте руками в такт, а зал сидить собі, мов забинтований… Комплекси! А подивіться, як американці своїм «сільським музикантам» підспівують?! Ось, ознайомтесь, як нові колективи російської класики, — вона тицьнула пальцем у таблиці, — вдарили по заробітках бездарних творців а-ля рюс, — все стане ясно!

Я не передав слів Наришкіної, бо Шебцов може не витримати, в нього, буває, серце зупиняється, треба щадити людину; я знайшов слова, які влаштували всіх: «Коли

1 ... 51 52 53 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Репортер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Репортер"