Читати книгу - "Репортер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тихомиров зразу ж мене підтримав, пообіцяв організувати листи не тільки з Росії, а й з Таджикистану, Грузії та Литви: «Треба дотримати декоруму, головне перекрити кисень паршивим західникам, з республіками питання вирішимо, зрештою, у них є національне радіомовлення, нехай собі грають на бандурах».
Публікацію добірки листів читачів я пробив, хоч довелося дати три листи і в підтримку рок-музики, причому виступили не якісь молодики, а делегат з’їзду комсомолу, космонавт і професор-біолог… Зате хоровий спів підтримали ветеран, студент і вчитель.
Після цього двічі ми зустрічалися з Тихомировим віч-на-віч, плануючи кампанію газети проти нетрудових доходів. Ми розуміли одне одного з півслова, а іноді просто обмінювалися поглядами…
Сьогодні він несподівано подзвонив на роботу: «Приїжджайте на десять хвилин у кафе-морозиво на вулицю Горького».
Побачивши його, я зрозумів, що він дуже поспішає; говорив карбовано, правда, як завжди, коректно:
— Мене вже поінформували, що ви починаєте персональну справу Варравіна. Хвала вам. Але конче потрібно негайно організувати виступ газети у справі Горенкова. В статті має бути виважене кожне слово: «Жоден господарник не гарантований від помилок та зловживань. Горенков не був злісним розкрадачем, просто він не підготовлений до такого рівня, на який його поставив Карімов чи ті, хто підтримує Карімова. Винен саме Карімов, бо він не виявив максимуму уваги до здібного працівника. Треба висунути пропозицію про негайний перегляд справи Горенкова»… Так, так, саме так… Але все — в пастельних тонах… Горенков винен у гусарстві, халатності, але не в злочинному замірі — це дасть йому змогу вийти на волю… Гуманізм, насамперед гуманізм, Женю… І неодмінно розкажіть про недобросовісність молодого репортера, який намагався на трагедії людини зробити собі ім’я: така поведінка в нашій пресі неприпустима.
Я запропонував переговорити з Едмондом Осиніним; пише він зло, гостро, коли вже візьметься — рознесе на дрізки.
— А чи вмовите? — спитав Тихомиров. — Він не герой мого роману, признаюсь; аж надто милистий, вислизає з рук.
— У мене е можливості вплинути, — відповів я. — Він прислухається до думок, постараюсь організувати…
Я сказав так не даремно: ще коли я працював у міськкомі, мені довелося двічі зустрічатися з Осиніним у кабінеті першого секретаря на нарадах для вузького кола; його запросили, бо замовив слово один з літературних патріархів, над сином якого він у свій час шефствував; виступив він там хвацько, вдарив по бюрократії і перестраховці, спираючись на брежнєвську «Цілину»; книжку трактував як полум’яний заклик до ініціативи, розглядав деякі розділи і фрази несподівано, досить сміливо; саме тоді перший сказав: «Отак треба виступати, товариші! Я пораджу Лапіну активніше використовувати Едмонда Лук’яновича на телебаченні, там не вистачає письменницького слова».
Помічники повідомили про цю репліку першого кому треба, і Осиніна після цього легко прийняли до Спілки письменників. Точно знаючи, на кого слід ставити — ласкаве телятко дві матки ссе, — він запропонував свої послуги патріархам як літературний функціонер; у газеті став оглядачем з питань культури; підготував том вибраних нарисів, але представили їх як нову форму прози; як і ведеться, налагодив зв’язки, після чого з’явилися десятки рецензій: «Свіже слово в літературі». Хоч мені здається, в глибині душі Осинін розумів, що письменник з нього ніякий, і тому охотився за гострими темами, щоб завоювати читача не майстерністю, а сенсацією, — до цього всі запопадливі.
… Я прийшов до нього в кабінет лише після того, як було організовано два дзвінки від потрібних людей, сказав, що мене просто полонила його остання телевізійна програма, «ви тепер виступаєте не тільки як великий письменник, а як політичний діяч з власного лінією»; він страх як любив, коли його хвалили, про це мені шепнули в редакції; Осинін поплескав мене по плечу: «Старикашка, це все суєта, головне — попереду… Ну, розповідай, що в тебе? Часу — обмаль».
— Едмонде Лук’яновичу, гадаю, ви зрозумієте мене правильно: я хотів би, щоб ця розмова залишилася між нами… Мова піде про долю невинно засудженої людини — по-перше, а по-друге — про майбутнє нашого товариша, Вані Варравіна.
Оскільки на кожну бодай трохи помітну людину я почав вести досьє — родовід, зв’язки, компрометуючі матеріали моральне обличчя, — я знав, що Осинін не просто явище: всі життя він шукав і налагоджував зв’язки з впливовими, глибоко патріотичними силами на літературному фронті, хоч виступав часом з матеріалами, які явно грішили новації ними перекосами. Було навіть зафіксовано фразу, вимовлену в колі його близьких: «Цікаво, хто з письменників, крі; мене, наважиться підняти питання про таємничий фатун, що нависає над Росією?! Справді, починаючи з Петра Великого, проти всіх прогресивних реформ вставала непорушна, але могутня опозиція: «Нехай усе буде по-старому, будь-яке нововведення небажане і завдає шкоди нашим традиціям…)
Тому я сказав про Варравіна так, щоб це сподобалося Осиніну, бо позиційно, глибоко приховуючись, він усе-такі чимось близький до Івана. Звичайно, людям його орієнтації не властиве те, що об’єднує нас; у них немає справжньої спільності — один за всіх і всі за одного, — нехай навіть цей один у чомусь і неправий. Інтелігенти-ліваки роз’єднані, кожен тягне ковдру на себе, боротьба амбіцій, оцим і треб скористатися, поки не пізно. Якби справу Горенкова описам хтось із наших — зовсім інше діло. А коли виступить їх ній же, тобто чужий нам, — справа набере іншого забарвлення, та й у майбутньому можливі варіанти… Воістину ідея «поділяй і владарюй» не така вже й погана, хоч і при йшла від католицтва, що давно зрадило ідеї церкви.
Недаремно я уважно вивчив досьє на Осиніна. В його ранніх публікаціях часів «потепління» знайшов цитати Леніна, які він навів у своєму матеріалі про самоуправство одного з начальників ліспромгоспів у Башкирії: «Башкири мають недовір’я до великоросів, тому що великороси культурніші і використали свою культурність, щоб башкирів грабувати. Тому в цих глухих місцях ім’я великороса для башкирів значить «гнобитель», «шахрай». Треба з цим рахуватися, треба з цим боротися. Але ж це — тривала річ. Адже цього ніяким декретом не усунеш. У цій справі ми повинні бути дуже обережні. Обережність особливо потрібна з боку такої нації, як великоруська, що викликала до себе в усіх інших націях шалену ненависть, і тільки тепер ми навчилися це виправляти, та й то погано. У нас є, наприклад в Комісаріаті освіти чи коло нього комуністи, які кажуть єдина школа, тому не смійте вчити іншою мовою, крім російської. По-моєму, такий комуніст, це — великоруський шовініст».
Я, чесно кажучи, не повірив своїм очам, пішов
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Репортер», після закриття браузера.