Читати книгу - "Консуело"

Дівиця, що матиме честь передати Вам цього листа, — моя учениця й до певної міри моя прийомна дочка. Вона буде, як того бажає ласкава баронеса Амалія, люб'язною й приємною компаньйонкою та знаючою викладачкою музики. Вона не має, щоправда, тієї освіти, яку Ви шукаєте в наставниці: вільно говорячи кількома іноземними мовами, вона навряд чи знайома з ними настільки ґрунтовно, щоб могла їх викладати. Музику ж вона знає в досконалості й співає прекрасно. Ви будете задоволені її талантом, співом і манерою поводження. Не менш будете Ви задоволені її лагідністю і шляхетністю характеру. Ваші ясновельможності можуть сміливо наблизити її до себе, не боячись, що вона зробить який-небудь поганий вчинок або виявить недостойні почуття. Вона не хоче бути зв'язаною у своїх обов'язках стосовно Вашого шановного сімейства й відмовляється від винагороди. Словом, я посилаю ласкавій баронесі не дуенью, не камеристку, а, як вона зволила просити мене сама в приписці, зробленій її прекрасною ручкою в листі Вашої ясновельможності, — компаньйонку й подругу.

Синьйор Корнер[100], що дістав призначення при посольстві в Австрії, очікує наказу про свій виїзд. Але, цілком ймовірно, цей наказ прибуде не раніше як через два місяці. Синьйора Корнер, його достойна дружина, а моя великодушна учениця, бажає відвезти мене із собою у Відень, де, вважає вона, моя кар'єра буде більш вдалою. Не сподіваючись на краще майбутнє, я все-таки приймаю її милостиву пропозицію, тому що прагну покинути невдячну Венецію, де я не бачив нічого, крім розчарувань, образ і зрадливої долі. Не дочекаюся хвилини, коли знову побачу шляхетну Німеччину, де я знав більш щасливі, радісні дні й де залишив гідних поваги друзів. Ваша ясновельможність добре знає, що посідає одне з перших місць у цьому старому, скривдженому, але не охололому серці, у серці, сповненому вічної прихильності до Вас і глибокої вдячності. Отже, вельмишановний графе, я припоручаю і ввіряю Вам мою прийомну дочку, просячи у Вас для неї притулку, заступництва й благословення. Вона зуміє віддячити за Ваші милості й постарається бути приємною та корисною молодій баронесі. Не пізніше ніж через три місяці я приїду за нею і привезу Вам на її місце наставницю, що зможе укласти з Вашою високоповажною родиною договір на більш тривалий строк.

В очікуванні щасливого дня, коли я зможу потиснути руку кращому з людей, насмілюся назвати себе, з повагою й гордістю, найпокірнішим слугою та найвідданішим другом Вашої ясновельможності, chiarissima, stimatissima, illustrissima.[101]

Нікколо Порпора,

капельмейстер, композитор і вчитель співу.

Венеція, міс… дня… 17… року».

Амалія, дочитавши цього листа, підстрибнула від радості, а старий граф розчуленим голосом кілька разів повторив:

— Поважний Порпора — чудесний друг, достойна, шановна людина!..

— Звичайно, звичайно, — сказала каноніса Вінцеслава, відчуваючи, з одного боку, страх, що приїзд чужої людини може чимсь порушити сімейні звички, а з іншого боку — бажання належним чином виявити гостинність приїжджій. — Треба якнайкраще зустріти й прийняти її… Аби тільки не знудилася вона тут…

— Але де ж, дядечку, моя майбутня подруга, моя дорогоцінна вчителька? — вигукнула юна баронеса, не слухаючи розумувань тітки. — Напевно, вона незабаром і сама з'явиться?.. Я з нетерпінням чекаю її!

Граф Християн подзвонив.

— Гансе, хто передав вам цього листа? — запитав він старого служника.

— Одна дама, ваша ясновельможносте!

— Вона вже тут! — вигукнула Амалія. — Де ж вона? Де?

— Вона в поштовій кареті, біля звідного мосту.

— І ви змусили її очікувати біля брами замку, замість того щоб зараз же ввести до вітальні?

— Так, пані баронесо, взявши листа, я заборонив машталіру зрушувати з місця. Міст за собою я звелів підняти, а потім вручив листа його ясновельможності.

— Але ж це безглуздо, непростимо змушувати наших гостей чекати в таку жахливу погоду! Можна подумати, що ми живемо у фортеці й кожний, хто до неї наближається, — ворог! Біжіть же скоріше, Гансе, біжіть!..

Але Ганс продовжував стояти нерухомо, як статуя. Лише в очах його читався жаль, що він не може виконати розпорядження юної господині; здавалося, навіть гарматне ядро, пролетівши над його головою, неспроможне було б хоч трішки змінити незворушну позу, у якій він очікував наказів свого старого пана.

— Любе дитя, вірний Ганс визнає тільки свій обов'язок і отримані накази, — мовив нарешті граф Християн із такою повільністю, що в юної баронеси закипіла кров. — Тепер, Гансе, звеліть відчинити ворота й опустити міст. Нехай усі вийдуть назустріч прибулій із запаленими смолоскипами — вона в нас бажана гостя!

Ганс не виявив ні найменшого подиву, діставши наказ відразу ввести незнайомку до будинку, куди навіть найближчі родичі й найвірніші друзі не допускались інакше, як із запобіжними заходами. Каноніса пішла розпорядитися, щоб приготували вечерю для приїжджої. Амалія хотіла вже бігти до звідного мосту, але дядько запропонував їй руку, вважаючи за честь особисто зустріти гостю, і палкій юній баронесі довелося величним, повільним кроком пройти до колонади біля під'їзду, де на першій сходинці вже стояла, щойно вийшовши з поштової карети, мандрівна втікачка — Консуело.

Розділ 24

Три місяці минуло відтоді, як баронеса Амалія забрала собі в голову, що їй необхідно — не стільки для навчання, скільки для розваги — мати компаньйонку, й у своїй самотності вона не раз силкувалась уявити собі, яка буде її майбутня подруга. Знаючи похмуру вдачу Порпори, вона боялась, як би він не надіслав їй сувору й педантичну гувернантку. От чому вона тайкома написала професорові, попереджаючи його, що погано сприйме наставницю старшу двадцяти п'яти років, — немов було недостатньо висловити таке бажання своїм рідним, для яких вона була кумиром і повелителькою.

Лист Порпори привів її в захват, і вона зараз же створила в уяві зовсім новий образ: музикантка, прийомна дочка професора, молода дівчина, а головне — венеціанка, була, на думку Амалії, як би спеціально для неї створена, створена за її образом і подобою.

Тому вона трохи розчарувалася, коли замість жвавої, рум'яної дівчинки, про яку вона мріяла, побачила бліду, сумну, надзвичайно збентежену дівчину. Тому що, не кажучи вже про глибоке горе, що терзало бідолашну Консуело, про втому від довгого шляху без зупинок, вона була ще пригнічена страшенними переживаннями останніх годин: ця жахлива гроза в дрімучому лісі, ці повалені ялини, цей морок, прорізуваний блідими блискавками, а особливо вид цього похмурого замку, виття мисливських псів барона, палаючі смолоскипи в руках