Читати книгу - "Пані Боварі"

— Тихіше! — крикнув її чоловік, що саме вираховував щось у своєму записнику.

— Чому ви не привели її з собою? — спитала пані Оме вже потихеньку.

— Тс-с… Тс-с… — прошепотіла Емма, показуючи пальцем на аптекаря.

Але Біне, заглибившись у розгляд рахунку, мабуть, нічого не помітив. Нарешті він пішов, у Емми відлягло від душі, і вона глибоко зітхнула.

— Що це ви так важко дихаєте? — затурбувалася пані Оме.

— Тут трохи душно, — відповіла Емма.

Другого дня вони з Родольфом вирішили влаштуватися якось певніше з побаченнями. Емма думала підкупити свою служницю подарунками, але найкраще було б знайти десь у Йонвілі відлюдну затишну квартирку. Родольф сказав, що пошукає.

Протягом зими три або чотири рази на тиждень Родольф приходив ночами в садок. Емма для цього заховала ключ від хвіртки, сказавши чоловікові, що він десь загубився.

Родольф викликав Емму, кидаючи в віконницю жменю піску. Вона миттю схоплювалася, але часом доводилося й чекати, бо Шарль любив заводити нескінченні розмови край каміна. Емма аж горіла від нетерплячки; якби могла, вона б очима вискочила в вікно. Нарешті вона заходжувалась коло свого вечірнього туалету, потім брала книжку і читала собі спокійно, ніби захопившись нею. Але Шарль лежав уже в постелі і кликав її спати.

— Ну йди ж, Еммо, — говорив він. — Час уже.

— Зараз, зараз! — відповідала вона.

Полум'я свічок било йому просто в вічі; він повертався до стіни і засинав. Вона вибігала, затамувавши подих, усміхнена, тремтяча, невдягнена.

У Родольфа був великий плащ. Він угортав її всю і, обнявши, мовчки вів у глибину саду.

Вони йшли до тієї самої альтанки, на ту саму лавочку з напівтрухлих жердок, де колись Леон так закохано дивився на неї літніми вечорами. Тепер вона зовсім не думала про нього!

Крізь безлисті гілки жасмину мерехтіли зорі. За своєю спиною коханці чули плюскіт річки, та час від часу потріскував на березі сухий очерет. Тут і там у сутінках ночі громадилися згустки пітьми; часом вони напруго здіймались і схилялись; насуваючись на коханців, вони загрожували накрити їх, ніби величезні чорні хвилі. Від нічного холоду вони обіймалися ще міцніше і дихали ніби ще глибше; більшими здавались очі, — хоч їх ледве було видно, — і серед цієї тиші промовлене пошепки слово падало в душу дзвінким кришталем і бриніло нескінченними відлунками.

У дощові ночі вони знаходили собі притулок у робочому кабінеті Шарля, між повіткою і стайнею. Емма засвічувала в кухонному шандалі свічку, заховану за книжками, Родольф улаштовувався, як у себе вдома. Його смішили книжкова шафа, письмовий стіл і взагалі вся обстановка; він не міг стриматись, щоб не пустити якогось жарту на адресу Шарля, що бентежило Емму. Вона хотіла б бачити його серйознішим і навіть при нагоді драматичнішим. Так, одного разу їй причулося, ніби хтось іде до них по алеї.

— Хтось іде! — сказала вона.

Родольф погасив свічку.

— У тебе є пістолети?

— Навіщо?

— Як навіщо? Захищатися! — відповіла Емма.

— Чи не від чоловіка твого? Бідний хлопець…

І Родольф закінчив фразу жестом, що мав означати:

«Та я його одним пальцем роздавлю».

Емма була вражена його хоробрістю, але водночас її шокувала відчутна неделікатність та наївна грубість такої заяви.

Родольф довго думав про цей випадок з пістолетами. Якщо вона говорила серйозно, міркував він, то це дуже смішно і навіть огидно. Адже він не мав ніякої рації ненавидіти добрягу Шарля — ревнощі аж ніяк не терзали його серця; а тим часом з цього приводу Емма дала йому урочисту присягу, в якій він не знаходив ознак доброго тону.

Зрештою, Емма взагалі ставала дедалі сентиментальнішою. З нею треба було обмінюватись мініатюрами, зрізати для неї пасма волосся на згадку, а тепер вона вимагала від нього персня, справжньої обручки на знак вічного союзу. Часто вона заводила річ то про вечірній дзвін, то про голоси природи; потім розповідала про свою матір та розпитувала Родольфа про його матір. Хоч минуло вже двадцять років, відколи Родольф осиротів, Емма втішала його з приводу цієї втрати і то таким солодкавим тоном, ніби перед нею був якийсь хлопчик-сирітка. Інколи вона навіть казала, дивлячись на місяць:

— Я певна, що обидві вони благословляють звідти наше кохання.

Але ж вона була така гарна! І так рідко зустрічалась йому подібна цнотливість! Це кохання без розпусти було для нього цілковитою новиною: воно виходило за рамки його дотеперішніх легковажних звичок, задовольняючи в ньому не лише хтивість, але й гордість. Усім своїм обивательським здоровим глуздом він зневажав екзальтованість Емми, але в душі захоплювався нею: адже вона стосувалася його власної персони! І от, пересвідчившись, що Емма його кохає, він став недбалим і його манери помітно змінилися.

Де й поділися в нього ті ніжні слова, від яких вона плакала, ті пристрасні пестощі, від яких вона шаленіла; велика любов, у яку Емма пірнула з головою, помалу мілила й меженіла, як річка, що висихає у власному руслі, — і вже на дні показалася твань. Емма не хотіла вірити цьому — вона горнулася до Родольфа ще ніжніше, але він усе менше й менше приховував свою байдужість.

Вона й сама не знала, чи жаль їй було, що піддалася йому, чи, навпаки, ще дужче хотіла його кохати. Принизливе почуття власної слабості оберталося в досаду, яку пом'якшували тілесні насолоди. Це була вже не душевна прихильність, а якась ненастанна спокуса. Родольф цілком підкорив її. Вона його майже боялась.

А тим часом зовні все йшло гладенько, як ніколи. Родольфові вдавалося регулювати їхні взаємини по своїй уподобі, і за півроку, коли настала весна, коханці опинилися в ролі подружжя, що спокійно підтримує домашнє полум'я.

Це був якраз той самий час, коли дядько Руо щороку присилав Шарлю індичку на згадку про своє вилікування. До подарунка завжди додавався і лист. Емма перерізала поворозку, якою він був прив'язаний до кошика, і прочитала:

«Любі мої діти!

Сподіваюся, що цей лист застане вас при доброму здоров'ї і що ця гиндичка буде не гірша за попередні; як на мене, то вона навіть ніжніша і м'ясистіша. Але на той рік я для переміни пошлю вам гиндика, якщо ви тільки не забажаєте курочки; і поверніть мені, спасибі вам, цього кошика, а до гурту й ті два. Мені приключилася пригода: уночі вітром зірвало покрівлю з повітки і занесло поміж дерева. Та й урожай не дуже-то випав. Словом, я не знаю, коли доведеться загостити до вас. Мені тепер нема на кого покинути домівку, я ж живу один, як палець, люба