Читати книгу - "Грот афаліни"

… Малу щойно закінчив уранішній обхід дельфінарію, бо якраз вертався до прохідної.

— О, рання пташка, — привітно обізвався до Янга. — Зараз відімкну. Але ж немає Раджа. Як пішов увечері з дружком-земляком, то й не вернувся. А що, ти так і не знайшов їх?

— Не вертався? — В голосі Янга було стільки неспокою, що й Малу затривожився.

— Виходить, ти не бачив його… А я думав, загулялися десь разом.

Янгові не хотілося нічого йому розказувати. Обернувся і пішов геть, понуривши голову. Знову на пляж? Бо й до синьйори не хотілося йти.

Плівся нога за ногу по пляжу, потім сів на решітчастий тапчан, ще вологий, у плямах присохлого піску. Поклав на задрані коліна долоні, на долоні — підборіддя. Незряче втупився очима в пінні буруни біля рифів. Як самітно, як одиноко відчував він себе на білому світі!

Що з Раджем? Невже його довго не пустять? А все через того тричі проклятого Пуола.

А Янга вчора не тримали довго. Розпитали, хто він і звідки, як опинився на острові, записали ім'я синьйори Терези і номер апартаменту в готелі «Морська лілія» — може, довідуватимуться? Виходив з участка і зустрів у коридорі Раджа, його ще вели на допит (Пуол сидів окремо). Радж бадьоро усміхнувся Янгові: «Шукай мене там…» — кивнув він у бік дельфінарію.

2

Крізь розірване клоччя хмар праворуч виблискувало ще не гаряче і невисоке сонце. Вітер дув поривами, і океан-море ніяк не хотів заспокоюватись — гудів і бушував, рокотав.

Не подобалося Янгові на Раї. Який же це Рай, коли немає такої тихої, спокійної лагуни, як на Біргусі! І пісок на Раї не подобається. На Біргусі він білий-білий, аж засліплює на сонці, а тут якийсь сіруватий і крупніший.

У шумі хвиль Янг чув шум кокосів на узбережжі лагуни Біргусу, уловлював навіть мелодію материної пісні, її завжди співали жінки гуртом, коли збиралися посидіти надвечір.

Коло Янга стріпнувся мокрий Тота — Янг схаменувся від бризок, притягнув собачку за вухо до себе, погладив. Той лизнув у коліна, в руки, ліг на Янгові ступні.

— Дурненький… Тебе ж могла хвиля змити і назад не вибрався б… Пробач, що я забув трохи про тебе.

Тота солодко примружив очі, і Янг знову задрімав-задумався. Цього разу в думках з'явилася Натача. Де вона тепер і що робить? Чи знайшов Натачин батько хоч якусь роботу? Чи вдалося їм на Гірському зліпити свою хатину-притулок від непогоди? Чи зберігає Натача Янгові речі? Небагато їх лишилося, зовсім трохи, найдорожча — урна з прахом предків. Легко зберігати, коли маєш свою хату, а не блукаєш по чужих кутках. Чи пощастить коли-небудь поїхати на Гірський? І її побачити хочеться, і урну забрати.

Як вона тоді делікатно і ласкаво, по-материнському змащувала йому виразки — сліди п'явок і укусів комарів… Які чутливі були в неї пальчики! І як вони тоді соромилися одне одного, як бентежилися… Згадалося це зараз, і ніби ласкавий вогник теплився в грудях.

«Цікаво, а чи с тут «морські оси»? Треба буде Раджа запитати… Мабуть, немає, бо стільки курортників з усього світу не з'їжджалося б».

Коло Біргусу їх теж немає, цих отруйних медуз. Але розповіді про них живуть. Таке страхіття, може, сам диявол вигадав. Матрос Дуку розказував, як біля Австралії раз купалися і двоє матросів потрапили на цих «ос»-медуз. І хоч зовсім близько від берега були, а так і не вибралися, загинули. У цих медуз зонтики великі, а щупальців тонких і довгих, може, тисячі, і на кожному клітки-присоски з отрутою. Одна ужалить, і досить — параліч, смерть. Отрута в них сильніша, ніж у кобри. На перших порах, після того як Дуку розказав про такі страхи, боялися у воду лізти, купатися в лагуні. І потім часто лякали одне одного: «Оси пливуть!» А Натача не боялася ніяких ос, перекидалася й переверталася у воді, наче бісеня якесь.

— Ай глед ту сі ю![8] — пролунав раптом над вухом рідний голос. — Ти що тут робиш?

— Радж! — Янг підхопився, уткнувся обличчям братові в груди, схлипнув і сам же затамував це несподіване схлипування.

— Перестань, усе ж добре. Ходімо до мене… У-у, а звідки це в тебе звір такий?

Ішли, обнявшись, уздовж прибою, і Янг розказував почасти про свої пригоди на Головному острові. А як сказав, що вже немає в них і батька, а не тільки матері, за яких обставин і де помер, то плакали разом і не соромилися сліз. Добре, що пляж був майже безлюдний, — де-не-де тільки лягло кілька чоловік загорати. Потім і про Абдулу розказав, і про Пуола, в яку авантюру був утягнув землячок. Розказав про італійку з собачкою, про те, як пощастило сховати від піратів її цінності.

— А тепер вона вимагає, щоб жив у неї. Собачку на прогулянку водив. Прислужував… — Янг цвіркнув крізь зуби під ноги слиною. Ішли вони швидко, пісок шарудів і хрупав під ногами. Тота бігав кругами навколо них, метляв рожевим язиком, з гавкотом кидався на чайок.

— І поживи… А що? На скільки вона сюди приїхала, не знаєш? — спитав Радж.

— Може, на місяць.

— Ну от, бачиш. Місяць поживеш у шикарних апартаментах. У нашому становищі треба хапатись за будь-яку можливість, щоб прожити. Добре було б, якби тобі якусь постійну роботу підшукати. Чи Гугу… Хлопець у нас у дельфінарії є, Гуга, хоче знайти іншу роботу. От якби він десь улаштувався, то я тебе посватав би на його місце. Справився б, у нього не дуже важкі обов'язки…

— Ой, Радж, це було б чудово! Я один раз побачив дельфінів, погладив їх — і полюбив на все життя! Я з ними б день і ніч займався…

— Ну-у… день і ніч. Нікому це не потрібно. Та й Судзір у нас такий — ганяє всіх від дельфінів. Отже, ти поки що побудь з італійкою, але до мене прибігай щодня. Придивлятимешся до того, що я роблю. Допомагатимеш. Може, коли-небудь і мене потрібно буде замінити на роботі. Як називається така порода собак?

— Я думав