Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

– Не такий лицар Бова, щоб ми його подужали; пошлемо на нього нашого силача Полкана-богатиря, котрий в підземеллі сидить, на ланцюгу прив'язаний, – його ніхто не повинен подужать.

Позвав тоді цар Белербек Полкана-богатиря та й каже:

– Привезеш мені Бову Королевича, дам тобі волю, а не привезеш – спіймаю тебе і на смерть замучу.

Зрадів Полкан-богатир, що побачив світ божий, а богатир він був не простий, не такий чоловік, як от ми з вами, люди хрещені. Полкан-богатир був наполовину кінь, а наполовину чоловік: голова і руки чоловічі, а ноги кінські з копитами, та ще й хвіст, як у коня. Сказано: нечиста сила та й годі. Отож як спустили з ланцюга Полкана-богатиря, як побіжить він, як затупотить – аж земля застогнала, курява аж під небо піднялась.

Чує Бова Королевич, що на нього не біжить, а летить щось страшне, якесь опудало. Поклав він знов свою Настусю у лісника в хаті спати, а сам сів на коня, взяв свій меч-кладенець і вискочив на Полкана-богатиря. Зав'язалась у них битва страшенна, невиданна: земля стогнала, звір'я від них повтікало, пташки за море порозліталися, ліс до землі нагинався. Реве Полкан-богатир, на Бову Королевича наступаючи, дуби з корінням рве та влуча в нього, а Бова махне мечем-кладенцем, так за милю і одскочить від нього Полкан-богатир. Три дні і три ночі бились вони, а потім Бова Королевич влучив Полкана ратищем в саме черево. Заревів Полкан і впав на землю. Бова хотів йому голову стяти, та Полкан йому й каже:

– Не вбивай мене, славний лицарю Бово Королевичу, я тобі буду за меншого брата, а двох нас ніхто в світі не подужає.

Бова Королевич побратався з Полканом-богатирем, привів його до своєї Настусі, а потім вони посідали на коней, нагородили подарунками лісника й поїхали в царство Зарайське.

Скоро казка кажеться, та не скоро діло робиться, їхали вони та й їхали та зупинилися біля царства забутого, покидящого: споконвіку воно чортополохом поросло, що було путнє, то й те погнило, а палац в тому царстві без покрівлі, без верха – стоїть, як у полі віха, а горниці з Богом не споряться. Царював у тому царстві Радько Гузир, дуже втішний на обзир, бо сорочка в нього з коміра зроблена, а штани – з плахти.

Побачив Бова Королевич таке втішне царство – дивується і царя Гузиря питає, невже-таки й шеляга при душі не має.

– Нема, – каже Гузир, – що було, то все заклятий ворог мій турчин Белербек забрав і дочку з жінкою в гаремі держить. Та й ви скорші тікайте, бо він і вас у полон візьме. Я чую, що земля гуде. Це, певно, військо Белербека йде за вами.

Шкрябнув своїм копитом Полкан-богатир, приклав вухо до землі.

– Еге, – каже, – Белербек з військом на нас наступає.

Сів на коня славний царевич Бова Королевич та й каже своєму побратимові Полкану-богатирю:

– Ну, побратиме, ось коли мені потрібна твоя сила богатирська.

І вдвох виступили вони проти війська Белербекового.

Засурмили сурми, забили в тулумбаси, і пішла колотнеча… Полкан раз махне – п'ятдесят душ покладе; Бова раз махне – сто душ покладе. Бачить Белербек, що нічого з Бовою не зробить його військо, попустив коню свому вуздечку і кинувся на Бову, ударив його на відліг та влучив у шапку мідяну – шапка з Бови злетіла. Тоді загорілось у Бови серце лицарське, змахнув він мечем-кладенцем і врізав по череву Белербека. Як муха, вилетів Белербек із сідла, і упав на землю, й почав просить Бову не вбивать його. Та на цей раз Бова Королевич не змилувався: одрубав голову Белербекові, потім спалив його на вогні. І попіл розвіяв. Бова Королевич одібрав від Белербека жінку і дочку царя Радька Гузиря, нагородив його грішми і поїхав з Полканом-богатирем і з своєю Настусею в царство Зарайське, до царя Зализача.

Не знав цар Зализач, як і радуватись, побачивши свою доню Настусю і славного царевича Бову Королевича. Зараз же повінчав їх і віддав Бові Королевичу своє царство, бо сам уже старий був і не здужав ним править, а Полкан-богатир зостався до смерті коло Бови. Він ходив на полювання на левів, та тигрів, та ведмедів або чим іншим забавлявся. Я там був, мед-вино пив, по вусах текло, а в рот не попало.

Цар-пияк і дівчина, файніша від ружі

Жили цар і цариця, які мали три доньки і одного сина. Але цар був не такий, як інші царі, – вдень і вночі пиячив, як швець. Спочатку пропив те, що дала держава. А потім те, що придбав за жінкою. Хотів узятися й за трон. Та крісло прикували до стіни, а корону – до трону, і не можна було їх винести з палацу.

Настав один день, коли вже цар не мав за що випити. Ходив сумний, аж горем прибитий. А потім подався до сусіднього села – думав, що там вип'є на дурничку. А дорога вела через ліс. Раптом із корчів вийшов ведмідь Бурмило.

– Го-го, ваша величність, ви чомусь зажурилися? Що сталося?

– Нічого не сталося, але стою, ади, як серед води. Не маю за що випити, а все одно вмреш – і пес про тебе завиє, хоч ти й цар.

– Го-го, ваша величність. Я вам дам мішок золота, як віддасте за мене найстаршу царівну.

– Приходь до палацу, але й гроші принеси.

– Го-го, ваша величність, гроші зараз будуть. Зачекайте… – Ведмідь кинувся в корчі та й виніс мішок золота. – Я прийду ввечері, – додав і знову зник у лісі.

Цар затягнув мішок у яр й накрив його листям. Та взяв трохи золота й пішов до корчми. Напився так, що хоч йому зуби рви. Іде і співає, аж ліс розлягається. Дома сказав найстаршій дочці:

– Ходім шпацирувати.

Вони пішли помалу до лісу. З корчів вискочив ведмідь, схопив царівну і побіг.

Цар жив, як у раю. Візьме трохи золота і – гуляй, душе!

Але з часом мішок спорожнів, і цар ходив знову без крейцера в кишені. Подався за дурничкою в сусіднє село. Дорогою його уздрів орел. Помахав крильми і спитав:

– Чому, ваша величність, так засумували?

– Як не сумувати, коли я доцарювався, що й випити не маю за що. Колись були в мене усілякі вина та меди, а тепер ходжу та й слину лигаю.

Орел на те каже:

– Як дасте за мене середущу доньку, то