Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

Цар потер собі долоні:

– Давай сюди золото, а доньку віддам увечері!

Орел полетів і умлівіч приніс два мішки золота. Кинув цареві до ніг і полетів геть. Цар затягнув золото до лисячої нори і накрив там листям. Узяв трохи грошей і подався до корчми. Як напився, прийшов до палацу й каже своїй середущій доньці:

– Ходім, доню, на шпацир. Вечір такий файний, зорі світять, місяць, ади, вже зійшов.

– Най буде, ходім, – відповіла царівна.

Як вийшли за браму, прилетів орлисько, схопив дівчину і полетів у ліс.

Цар мав два мішки золота і не хотів знати ніякої жури. Йшов на гульки й витанцьовував, як перед кінцем світу.

Та й два мішки золота випорожнилися. Наостанок його напоїли якісь волоцюги. Царя так почастували, що той, коли йшов, то гейби качок заганяв ногами. І не повернувся до палацу, а пішов на море – хотів утопитися… Але спочатку сів собі на камені й сумно заспівав.

До берега на пісню припливла якась риба.

– Чому, ваша величність, так засумували?

– Як маю веселитися, коли в моїй кишені – ані крейцера?

А риба сказала:

– У вас ще є наймолодша донька. Я вам дам за неї аж три мішки золота!

– Най буде, давай. Але як ти візьмеш мою доньку, коли в тебе нема рук? А вона не ходить купатися до моря…

– Палац буде затоплений, і я її заберу, – відповіла риба.

Цар погодився й на те. Бо дуже хотів грошей.

Море захвилювало й викинуло на берег три мішки золота. Аби далеко не нести, цар вигріб у піску величезну яму і сховав там золото. Відтак напився і пішов додому.

Цариця не відходила від найменшої доньки – боялася, аби й ця не пропала.

Через кілька днів зчинилася страшенна гроза. Урвалися хмари – і море почало надуватися. Дулося, дулося та й надулося: вийшло з берегів і розлилося аж до царського палацу. Хвиля увірвалась якось до покою найменшої царівни, схопила її та потягла углиб.

Цариця тужила і плакала за дітьми. Та у неї був ще хлопчик Дмитрик. Коли він підріс і став парубком, то сказав цариці:

– Засвербіли в мене ноги до мандрів. Та й, може, сестри десь визирають мене, аби-м поміг їм у біді. А як знайду дівчину, файнішу від ружі, то на ній оженюся.

– Іди, іди, сину, та не забудь вернутися.

Царевич узяв торбину на плечі, палюгу в руку і – гайда в дорогу. Зайшов у темний ліс. А там під дубом сидів дід з довгою бородою.

– Добридень, дідусю, що ви тут робите? – спитав старого хлопець.

– Сів та й сиджу, синку, бо-м дуже голодний і не можу на ногах триматися.

Дмитрик скинув торбу і дістав усілякої царської страви. Дід трохи поїв і повеселішав. Потому спитав:

– Куди манджаєш, леґеню?

– Шукаю сестер, які десь пропали. Хочу знайти й дівчину, файнішу від ружі, аби оженитися. Порадьте, дідусю, як то все зробити.

– Не можу сказати, де є твої сестри, зате добре знаю, що в тридев'ятім царстві живе дівчина, файніша від ружі. Вона якраз чекає на такого леґеня, як ти.

Царевич подякував за добрі слова і подався своєю дорогою. Дійшов до гори, на якій була хатка. Виліз на ту гору, подивився у вікно. Раптом уздрів свою найстаршу сестру. Дмитрик постукав і попросив:

– Пусти, сестро, переночувати.

Сестра сплеснула в долоні:

– Йой, братчику, швидше тікай звідси, бо як прийде мій чоловік, ведмідь, то він тебе роздере.

– А я не боюся. Ти маєш, сестричко, мені допомогти…

– Поможу чим зможу. Тепер лізь під причіпок.

Дмитрик заліз під причіпок, і сестра накинула на нього верітку. А ведмідь переступив поріг і заревів:

– Чую людський сопух! Де тут сховалася людина?

Дмитрик не злякався. Виліз із-під верітки і щосили вдарив кулаком по столу.

– Це ти, ведмідю, вкрав мою сестру? Гайда, будемо битися, бо не хочу миритися…

Ведмідь не відповів. Він, як стояв, так на місці й зник. Перед царевичем з'явився вродливий леґінь, і були вже не в бідній хатині, а в чудовому палаці.

– Дякую тобі, Дмитрику, що ти визволив мене, – сказав отой красень.

– А ти хто будеш?

– Я – цісарський син. Мене й моїх двох братів зачарувала ще в дитячі роки лиха чарівниця, і нас може визволити лише такий витязь, котрий нічого не боїться. Коли він гаратає кулаком по столу, то чари зникають. Про це знають і мої брати, але якби комусь сказали, то ніколи не стали б людьми. Як ти сюди потрапив?

– Просто пішов від свого палацу до вашої хати. А ти б не порадив, де маю знайти дівчину, файнішу від ружі?

– Я не знаю нічого про неї, та зараз запитаю своїх приятелів.

Цісарський син заклав пальці в рот і свиснув, аж листя на деревах зашелестіло. Почали збігатися усілякі звірі – старі й молоді, великі й малі. Посідали на пеньки й чекають. А чоловік спитав:

– Кажіть, де живе дівчина, файніша від ружі?

– Ми навіть не чули про неї, – відповіли звірі.

– Коли так, аби-сьте ніде не зачіпали цього мандрівника.

На другий день царевич зібрався в дорогу. Сестра дала хліба і до хліба, а її чоловік – золотого ключика, яким можна відімкнути все на світі. Розлучаючись із ними, Дмитрик ще сказав:

– Йдіть до родичів, бо мама вже виплакала очі, а тато хоче випити порцію горілки зі своїм зятем.

Ішов цілий день – то полем, то лісом. Коли глип – стоїть високий дуб, а до стовбура приставлена драбина. Не став довго думати – поліз по драбині щабель за щаблем. І добрався аж на вершок дуба. А там була хатина.

Царевич постукав у двері. А з хатини вибігла середуща сестра, кинулася до нього:

– Чого ти, братчику, прийшов? Як надійде мій чоловік, орел, то він тебе задзьобає!

– А я не боюся… Пусти до хати, бо я прийшов визволити тебе від того орла.

– Тоді лізь під припічок, – й сестра його накрила веріткою.

Почулося, як шелестять крила. То прилетів орел. Він вигукнув:

– Чую людський сопух!.. Ану, де та людина, най її задзьобаю і скину з цього дуба. Я гезде!

Дмитрик вийшов з-під припічка і без слова гепнув кулаком по столу.

Не минуло й хвильки – орел зробився файним, як сонечко, леґенем, а хатка стала чарівним палацом.

– Дякую тобі, парубче, що-сь врятував мене. Що хочеш за те?

– Скажи, де є дівчина, файніша від ружі.

– Зараз ми про неї