Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"

Том і Беккі оглянули цю печеру, милуючись і захоплюючись її красою. В печеру вело чимало коридорів; вони пішли одним із них і незабаром побачили чудове джерело, дно якого було викладене блискучими, наче іній, кристалами. Струмок, що витікав із джерела, звивався посеред високої печери. Її склепіння підтримували ряди фантастичних колон, утворених із сталактитів і сталагмітів завдяки краплям води, які, століттями стікаючи донизу, з’єднали їх між собою. Під склепіннями печери величезним гірляндами висіли кажани, по кілька тисяч у кожній. Світло злякало їх, і вони ринули донизу — цілі сотні кажанів! З вищанням вони почали люто кидатися на свічки. Том знав звички кажанів і розумів, якими небезпечними можуть бути ці тварини. Він схопив Беккі за руку і потягнув її в перший-ліпший коридор; це було якраз вчасно, бо кажан загасив крилом свічку Беккі в ту мить, коли вона вибігала з печери. Кажани гналися за дітьми досить довго, але втікачі весь час повертали у нові проходи, що з’являлися перед ними, і зрештою позбулися цих небезпечних тварюк. Незабаром Том побачив підземне озеро, туманні обриси якого губилися вдалині в мороці. Хлопцеві закортіло обстежити береги озера, але він вирішив, що спочатку треба посидіти і трошки відпочити. Тут уперше гнітюча тиша підземелля поклала на душі дітей свою холодну руку.

— Ой, — сказала Беккі, — як це я зразу не звернула уваги? Здається, ми вже давно не чуємо нічиїх голосів.

— Ще б пак! Подумай сама, Беккі, ми ж дуже глибоко під ними. Я навіть не знаю, в який бік ми пішли: на північ, на південь чи на схід… Звідси ми й не можемо їх чути.

Беккі почала хвилюватися.

— Слухай, Томе, а давно ми вже тут, внизу? Може, нам краще повернутися?

— Так, мабуть, краще повернутися.

— А ти можеш знайти дорогу, Томе? Все тут так заплутано, я нічого не пам’ятаю.

— Дорогу я знайшов би, але ж кажани… Ще погасять нам свічки — що тоді будемо робити? Давай підемо якимось іншим шляхом, щоб тільки не повз них.

— Добре, тільки б ми не заблукати. Це було б жахливо! — і дівчинка здригнулася від самої лише думки про таку небезпеку.

Вони повернули в якийсь коридор і довго йшли мовчки, зазираючи до кожного переходу: чи не побували вони вже тут? Але ні, все це були невідомі місця. Щоразу, коли Том починав оглядати новий хід, Беккі слідкувала за виразом його обличчя, сподіваючись побачити на ньому якусь втішну ознаку, і щоразу Том безтурботно говорив їй:

— Нічого, все гаразд. Це ще не той, але незабаром ми знайдемо потрібний!

Однак кожна невдача дедалі більше пригнічувала Тома, і він незабаром почав повертати навмання ліворуч і праворуч, у відчаї сподіваючись натрапити на потрібну дорогу. Він продовжував заспокоювати Беккі, але страх свинцевим тягарем ліг йому на серце, і голос хлопчика втратив колишню безтурботність, так наче він говорив не «все гаразд», а «все пропало». Беккі перелякано притискалася до Тома, щосили намагаючись стримати сльози, але вони текли самі по собі. Нарешті вона сказала:

— Томе, нічого, що там кажани, давай все ж таки повернемося тим шляхом! Бо так ми ще більше заблукаємо.

Том зупинився.

— Прислухайся! — сказав він.

Навколо панувала така глибока тиша, що діти чули навіть своє дихання. Том крикнув. Луна відгукнулася, прокотилася порожніми коридорами і, завмерши десь далеко, перейшла в тихий гул, схожий на чийсь насмішкуватий регіт.

— Ой, припини, Томе, бо мені вже страшно, — сказала Беккі.

— Хоча й страшно, а треба кричати, Беккі. Може, вони нас почують, — і хлопчик знову крикнув.

Це «може» було страшнішим за диявольський регіт: воно було визнанням того, що надії втрачено. Діти довго стояли і прислухалися, але їм ніхто не відповів. Том повернув назад і наддав ходи. Але якась нерішучість в усіх його рухах і поглядах відкрила Беккі іншу страшну істину: він не міг знайти дороги назад, до тієї печери з кажанами!

— Ох, Томе, чому ти не робив відмітки?

— Беккі, я зробив дурницю! Таку дурницю! Я навіть не подумав, що нам, можливо, доведеться повертатися тим самим шляхом. Я не можу знайти дорогу. Зовсім заплутався…

— Томе, Томе, ми заблукали! Заблукали! Нам ніколи не вибратися з цієї страшної печери! Ой, нащо тільки ми пішли від решти дітей!

Беккі сіла на землю й так гірко заплакала, що Том злякався: йому здалося, що вона зараз помре або збожеволіє. Він сів поруч із дівчинкою і обійняв її; вона сховала обличчя в нього на грудях, притиснулась до нього й крізь сльози продовжувала говорити, як їй страшно і як вона тепер про все шкодує, а далека луна перетворювала її ридання в насмішкуватий регіт. Том умовляв її заспокоїтись і не втрачати надії, а вона відповідала, що це понад її сили. Тоді він почав докоряти собі й лаяти за те, що довів її до такої біди, і це подіяло. Дівчинка сказала, що спробує взяти себе в руки, підведеться і піде за ним куди завгодно, аби тільки він перестав собі докоряти. Він винен не більше, ніж вона.

І вони знову пішли далі — куди очі бачили, навмання, просто, щоб іти, а не сидіти на місці. Що вони ще могли зробити? Надія знову ожила в них на якийсь час — не тому, що для цього з’явились причини, а через властивість надії оживати, поки людина ще молода і не звикла до невдач.

Трохи згодом Том взяв у Беккі свічку і погасив її. Така ощадливість означала дуже багато: слова були не потрібні. Беккі все зрозуміла і знову засмутилася. Вона знала, що Том має в кишені ще цілу свічку і три чи чотири недогарки, та все ж він вирішив бути ощадливим.

Потроху втома почала нагадувати про себе; діти не хотіли їй піддаватися, бо їм страшно було навіть подумати, як це вони будуть сидіти, коли дорога кожна хвилина. Рухаючись куди-небудь, хоч навмання, вони все ж ішли кудись, можливо, до виходу, а сидіти — це означало приректи себе на смерть, пришвидшити її прихід.

Зрештою стомлені ноги Беккі відмовились їй служити. Вона сіла відпочити. Том