Читати книгу - "Світанок"

То ти вирішила сьогодні зранку не з’являтися на збори? — запитав я.

Коли минулої ночі ми розділилися на вартові групи, я попросила дозволу піти додому — пояснити матері, що сталося…

Чорт! Ти сказала мамі? — прогарчав Сет.

Сете, хоч на мить припини з’ясовувати родинні стосунки. Лі, веди далі.

Отож, коли я перевернулася на людину, то вирішила спершу хвильку поміркувати. Ну, насправді, я міркувала всю ніч. Певна, всі подумали, що я просто заснула. Проте ця ситуація з двома-окремими-зграями, двома-окремими-свідомостями-зграй змушувала багато про що замислитися. Зрештою я зважила все: безпеку Сета, а ще… е-е-е… інші переваги, — проти зради, проти ідеї невідь-скільки нюхати вурдалачий сморід. Ви вже знаєте, щó я вирішила. Мамі я лишила записку. Гадаю, ми почуємо, коли Сем про це дізнається…

Лі нашорошила вухо в західному напрямку.

Еге ж, почуємо, — погодивсь я.

Оце і все. Як ми чинимо далі? — запитала вона.

І вона, і Сет очікувально поглянули на мене.

Але це було саме те, чого я страшенно не любив.

Гадаю, поки що ми просто придивляємося. Це все, що ми можемо вдіяти. А тобі, Лі, мабуть, варто поспати.

Ти спав не більше за мене.

Мені здалося, ти збиралася чинити так, як тобі звелять?

Звісно. Що це мені нагадує?… — буркнула Лі, а тоді позіхнула. — Ну, як знаєте. Мені байдуже.

Джейку, я контролюватиму кордон. Я зовсім не стомився… — Сет був такий щасливий, що я не відіслав його додому, аж танцював від збудження.

Певно, певно. Я піду погляну, як там Каллени.

Сет помчав уздовж нової стежки, протоптаної у вогкій землі. Лі замислено подивилася йому вслід.

Може, коло або два, перш ніж звалюся?… Гей, Сете, закладаємося, що я тебе обжену?

НІ!

Голосно рикнувши, що мало означати смішок, Лі пірнула в ліс навздогін йому.

Я гарчав даремно — пропали тиша та спокій.

Лі намагалася бути чемною — наскільки це для неї взагалі було можливо. Вона силкувалася приховати глузування, намотуючи кола, проте важко було не помічати її самовдоволення. Я згадав вираз «двоє — компанія, троє — натовп». У цьому разі, щоправда, вираз цей не пасував: бо вона одна створювала натовп. Проте якщо вже судилося, щоб нас було троє, я не міг уявити нікого, на кого б я її не проміняв.

Може, на Пола? — підказала вона.

Може, — припустив я.

Вона засміялася сама до себе.

Занадто збуджена й піднесена, щоб ображатися. Цікаво, як довго триватиме це піднесення від того, що їй нарешті вдалося втекти від Семових жалощів.

Тоді я поставлю собі за мету — дратувати менше, ніж Пол.

Ага, починай відсьогодні.

Я перевернувся на людину, коли був за кілька кроків від газону. Я не планував забагато часу тут бути людиною. Щоправда, я також не планував, що у моїй голові оселиться Лі. Натягнув пом’яті шорти й побіг через газон.

Двері відчинилися, перш ніж я ступив на східці, і на мій подив вийшов не Едвард, а Карлайл — обличчя його було змарнілим, наче він зазнав поразки. На мить моє серце зупинилося. Я нагло завмер, не в змозі говорити.

— Джейку, що з тобою? — запитав Карлайл.

— А Белла… вона… — я задихався.

— Вона… в принципі, так само, як і минулої ночі. Я тебе налякав? Вибач. Едвард сказав, що ти йдеш, що ти перекинувся на людину, тож я вийшов привітатися, адже він не відходить від неї. Вона прокинулася.

Й Едвард не хоче втрачати ні хвилини, адже часу лишилося зовсім небагато. Карлайл не сказав цього вголос, але це нічого не змінювало.

Я вже давно не спав — ще відтоді, як закінчилося моє останнє чатування. І нарешті це почало даватися взнаки. Я ступив крок уперед, присів на ґанку та прихилив голову до бильця.

Рухаючись безшумно, як уміють хіба що вампіри, Карлайл присів поряд зі мною на сходинку, притулившись до бильця навпроти.

— Вчора я не мав нагоди подякувати тобі, Джейкобе. Ти не уявляєш, як я ціную твоє… співчуття. Я знаю, що ти хотів захистити Беллу, але ж я завдячую тобі безпекою і решти моєї родини. Едвард розповів мені, як тобі довелося вчинити…

— Не варто дякувати… — пробурмотів я.

— Як скажеш.

Запала тиша. Я чув решту, які були в будинку. Нагорі Еммет, Аліса і Джаспер перемовлялися тихими серйозними голосами. В іншій кімнаті наспівувала собі під ніс якусь мелодію Есме. Розалія та Едвард дихали десь зовсім поруч — я не міг відокремити їхні дихання, проте добре розрізняв тяжке сапання Белли. І я чув її серцебиття. Воно звучало… нерівномірно.

У мене було враження, що доля вирішила так, аби мені за добу довелося зробити все, що я поклявся ніколи не робити. Ось я тут — вичікую собі, поки вона помре.

Я більше не хотів нічого слухати. Говорити було легше, ніж слухати.

— А вона — теж ваша родина? — запитав я Карлайла. Звернув увагу на його обмовку ще тоді, коли він згадав про решту своєї родини, якій я допоміг.

— Так. Белла вже моя дочка. Любима дочка.

— І ви дозволите їй померти?

Довший час він мовчав, аж я звів на нього погляд. Обличчя його було зовсім знесиленим. Я знав, як він почувається.

— Уявляю, що ти про мене тепер думаєш, — нарешті мовив він. — Але я не можу ігнорувати її бажання. Це неправильно — робити вибір за неї, змушувати її.

Я хотів розізлитися на нього, але з ним це було важко. Наче він кидав мої власні слова назад мені ж, тільки перекинувши їх догори дриґом. Щойно вони здавалися правильними — і раптом стали зовсім неправильними. Бо ж Белла помирає! І все-таки… Я добре пам’ятав, як це: опинитися на землі, причавленим Семовою тушею… не мати вибору — і під примусом поважитися на вбивство коханої. Але цього разу все було не так. Сем помилявся. І Белла закохалася не в того.

— Як гадаєте, є хоч мізерний шанс, що Белла впорається? Я маю на увазі, встигне перетворитися на вампіра і все таке. Вона розповіла мені про… про Есме.

— Я б сказав, що в теперішній ситуації — шанси п’ятдесят на п’ятдесят, — тихо відповів він. — Я бачив, як вурдалацька отрута творила чудеса, проте буває такий стан