Читати книгу - "Світанок"

Серце Белли зненацька запульсувало та зробило перебій — мов на підтвердження його страхітливих слів.

Може, планета почала крутитись у зворотному напрямку? Може, саме тому сьогодні було з точністю до навпаки порівняно з учора? Як я можу сьогодні покладати надії на те, що ще вчора мені здавалося найстрашнішим у житті?

— Що ж та істота робить із нею? — прошепотів я. — Вчора їй було так зле! Я бачив… усі ті трубки і все таке. Я підглядав у вікно.

— Плід несумісний з її тілом. По-перше, занадто дужий, проте з цим вона б могла деякий час упоратися. Гірше те, що він не дозволяє їй отримувати потрібні їй поживні речовини. Її тіло відторгає будь-яку їжу. Я намагаюся годувати її внутрівенно, проте кров не поглинає розчину. Її стан щохвилини погіршується. Я спостерігаю, як вона — і її плід — доводить себе до голодної смерті. Я не можу цього зупинити, не можу навіть сповільнити. Не можу втямити, чого оте хоче, — на останніх словах його втомлений голос урвався.

Я почувався точно так само, як учора, коли угледів чорні синці у неї на животі, — я був лютий і трішки не при собі.

Я стиснув руки в кулаки, щоб вони не тремтіли. Я ненавидів істоту, яка вбивала Беллу. Для чудовиська було не досить лупцювати її зсередини. Воно іще й морить її голодом. Либонь, підшукує, куди вп’ятися зубами — щоб висмоктати соки до краплі. Воно іще замале, щоб убивати, тож задовольняється тим, що висисає Беллине життя.

Але я точно міг їм пояснити, чого саме хоче чудовисько: крові та смерті, смерті та крові.

Шкіра моя палала, наче в неї уп’ялися колючки. Я зосереджено, повільно вдихав і видихав, щоб хоч якось заспокоїтися.

— Хотів би я хоч приблизно знати, що це за істота, — промурмотів Карлайл. — Але плід добре захищений. Я не зміг на УЗД побачити жодного зображення. І сумніваюся, що мені б удалося проколоти амніотичний мішок, та й Розалія все одно не дозволить мені навіть спробувати.

— Проколоти? — буркнув я. — А що це дасть?

— Що більше я дізнаюся про плід, то краще уявлятиму, на що він здатен. Багато б я віддав за бодай краплину амніотичної рідини! Хоч би дізнатися хромосомний набір…

— Докторе, мені важко за вами встежити. Ви не могли б пояснити все на хлопський розум?

Він коротко хмикнув — навіть сміх його звучав виснажено.

— О’кей. Ти на якому рівні вивчав біологію? Хромосомні пари вивчав?

— Здається. У нас двадцять три, правильно?

— У людей.

Я кліпнув.

— А у вас скільки?

— Двадцять п’ять.

Я нахмурився й поміркував.

— І що це означає?

— Я гадав, що ми — цілком різні види живих істот. Споріднені менше, ніж лев і хатня кицька. Але оцей новий вид життя… ну, схоже на те, що генетично ми набагато сумісніші, ніж я міг собі уявити, — він сумно зітхнув. — Я не знав, що цих двох варто було попередити.

Я теж зітхнув. Легко було ненавидіти Едварда за незнання. Я й ненавидів. Проте важко було почуватися так само стосовно Карлайла. Може, тому, що до Карлайла я не ревнував так скажено.

— Було б незле дізнатися хромосомний набір — щоб з’ясувати, до кого цей плід ближчий — до нас чи до неї. І тоді знати, чого чекати, — він стенув плечима. — Проте, може, це й нічого б не дало. Гадаю, мені просто хочеться щось вивчати, аналізувати — просто щоб мати що до роботи.

— Цікаво, які в мене хромосоми, — бовкнув я. Я згадав про олімпійські тести на стероїди. Либонь, вони й ДНК досліджують?

Карлайл засоромлено кахикнув.

— У тебе двадцять чотири пари, Джейкобе.

Я повільно обернувся та втупився в нього, вигнувши брову.

Він почервонів.

— Мені просто було… цікаво. Отож я й наважився, коли в червні лікував тебе.

Я хвильку міркував над його словами.

— Гадаю, це б мало мене роздратувати. Але мені чомусь байдуже.

— Мені прикро. Я мав спершу запитати твого дозволу.

— Та все гаразд, докторе. Ви ж не мали нічого злого на думці.

— Ні. Я присягаюся, що не мав нічого злого на думці. Просто я… просто ваш біологічний вид приголомшив мене. За багато сторіч біологічні особливості вампірів стали цілком звичними для мене. А відмінність вашого виду від людей набагато цікавіша. Я б сказав, є щось у цьому чаклунське.

— Трах-тибідох-тибідох, — пробурмотів я. Він — ну точно як Белла з усією цією чаклунською маячнею.

Карлайл знову втомлено всміхнувся.

А тоді ми почули голос Едварда з будинку — і замовкли, дослухаючись.

— Белло, я миттю. Тільки перекинуся словом із Карлайлом. До речі, Розаліє, ти не складеш мені компанію? — у голосі Едварда були якісь нові нотки. У цьому мертвому голосі наче з’явилося життя. Іскра. Не надії — сподівання на надію.

— Що таке, Едварде? — хрипко спитала Белла.

— Тобі нема чого хвилюватися, кохана. Я на секундочку. Розо, будь ласка!

— Есме! — погукала Розалія. — Ти не наглянеш за Беллою замість мене?

Я почув шурхіт вітру — Есме злетіла сходами вниз.

— Звісна річ, — мовила вона.

Карлайл ворухнувся — обернувся, щоб очікувально поглянути на двері. Едвард першим прослизнув через поріг, Розалія насідала йому на п’яти. Обличчя його, як і голос, уже не було таким мертвим. Він здавався неймовірно зосередженим. Розалія мала підозріливий вигляд.

Едвард причинив за нею двері.

— Карлайле, — муркнув він.

— Що трапилося, Едварде?

— Мені здається, дотепер ми все робили та сприймали неправильно. Я ото зараз слухав тебе та Джейкоба, і коли ви заговорили про те, чого… хоче плід, у Джейкоба майнула цікава думка.

У мене? Що це я там подумав? Окрім очевидної ненависті до плоду? Але в цьому я був принаймні не сам. Я був певен, що Едвардові важко вживати такі ніжні слова, як «плід».

— В такому світлі ми ще цю проблему не розглядали, — провадив далі Едвард. — Ми намагалися забезпечувати Беллу тим, що потрібно їй. Але тіло її приймає таку їжу приблизно так само добре, як приймали б наші тіла. А може, нам варто спершу спробувати задовольнити потреби… плоду? Може, якби нам це вдалося, і все інше пішло б легше?

— Едварде, я не дуже розумію… — зауважив Карлайл.

— Ти тільки подумай, Карлайле! Якщо в цієї істоти більше від вампіра, ніж від людини, як гадаєш, чого вона так шалено прагне — і не отримує? Джейкоб правильно вгадав.

Я вгадав? Я прокрутив