Читати книгу - "На запах м’яса"

Майка обходить гуртожиток, вивертає на доріжку — нікого. Чує за спиною брудні матюки. Обертається — кого першого узріє? Доріжкою вздовж школи тягнуть на плечах важкі торби трійко волоцюг. Та все знайомі лиця — двійко бородатих виснажених чоловіків і баба у червоній плетеній шапці, драних спортивних штанях, картатому пальті, надто легкому для негоди. Їм важко, ледве тягнуть ноги, не обходять калюж, сунуть навпростець, та за ними в’ється зграйка хлопців-школярів — малі, не більше десяти рочків кожному. Женуть волоцюжок, як зайців на полюванні, підбирають каміння, жбурляють волоцюгам у спини з небезпечної відстані. Волоцюгам де з малими тягатися? Навіть не обертаються, знають — не відігнати, не наздогнати. Сил нема. Тільки один зі старих чоловіків матюкається спустошено й безпорадно, та малим від того тільки сміх. Регочуть, цілять камінням із багнюкою волоцюжкам у спини:

— Пішли! Пішли звідси, козли вонючі!

Один із волоцюг отримує каменем у голову. Зупиняється, обертається до малих, іде на них…

— Що ж ви, сученята, робите?

Зграйка розсипається на окремі агресивно-азартні купки, жбурляє у волоцюжку камінням із різних точок обстрілу. Ого! Та так навіть цікавіше: за ким поженеться?!

— Ну, давай, козел! Спробуй! Дістань мене! — зухвало кричить хлопчик у яскравій жовтій курточці, відскакує ближче до Майки.

Майці паморочиться. Кидається на малого. Хапає його за шкірку.

— Ти що витворяєш, сволото?! Це ж люди… Ти не розумієш? Люди!

Малий виривається:

— Та що треба?! Відпусти! Це бомжі вонючі! Бомжі — сміття!

— Дебіл! — Майка б’є малого по щоці навідмаш. Відштовхує, іде на зграйку. — Який клас? Де навчаєтеся? Прізвища! Куди?! Ану, до мене!

Зграйка — пурх! І нема. Майка тремтить, коліна підгинаються, обертається — бомжі потроху сунуть геть, спини мокрі, брудні…

— Стійте! — Сльози під кадик, схлипує, брьохає до волоцюжок, на ходу риється в кишені, намацує гаманець. — Та зупиніться…

Волоцюжки здивовано розглядають дівчину.

— Здрасьтє, — промовляє Майка до баби, як до знайомої.

Баба п’яна, очі тьмяні, дивиться на дівчину байдуже — не впізнала.

— Це вам… — Майка простягає бородатому старому чоловікові двісті гривень. — На цигарки…

— О! Добра людина зустрілася… — Бородань намагається сховати гроші, та другий, беззубий, неголений, трохи молодший, хапає його за руку.

— Куди?!

— Ви… дайте йому сотню! — просить Майка бороданя.

— Ти… іди собі! Ми тут самі… розберемося! — Бородань відштовхує беззубого, ховає гроші.

— Ні, ви дайте йому сотню! То я на всіх!

— На всіх! — Труситься беззубий, тягнеться руками до бороданя.

— Стійте! Добре… — Майка витягає гаманець, дає беззубому сотню, розгублено дивиться на бабу — стоїть собі, хитається в іншому вимірі. — Триста гривень… По сто на кожного. Ви ж жінку не кинете? — питає бороданя.

Чоловіки забувають про Майку, ніби її тут нема. Беззубий штовхає бабу.

— Ритко, іти можеш?

Баба посміхається дурнувато. Бородань скидає з бабиних плечей важку торбу, бере в праву руку. Обоє підхоплюють бабу попід руки, тягнуть геть, хоч самим іти несила.

Майка лишається посеред доріжки, що веде до проспекту. Андрія не зустріла. Тільки… Риту.

Сили стікають у мерзлу землю — можна було б ще чогось замутити, поки не настала друга дня, та бажань нема. Треба їхати до лікарні. Усередині ширяє відчайдушний опір — ні, ще не час, вона ще має…

— Андрій… — Укотре набирає номер — довгі гудки.

Майка виходить на проспект, зупиняє таксі. Зроду-віку стільки на таксі не їздила, але сьогодні такий день… Що завгодно роби, та нічого… не хочеться.

Страх випив Майчині сили ще до того, як переступила поріг лікарні, де в довгому похмурому коридорі при стіні, як тіні, стояли жовті від примх тьмяних ламп, виснажені люди. Намагалася не дивитися на них, наштовхнулася на маму. Мама така скорботна…

— Куди мені? — тільки й змогла видушити.

— Черга… Я заплатила… За консультацію. Треба твій паспорт у реєстратурі показати, бо без того…

— Куди?..

— Доню, заспокойся… Григорій Іванович…

— Я зараз втечу. Я тут не можу…

— Господи, та що ти робиш? Григорій Іванович…

Ні! Надвір! Там повітря…

— Ну, добре, тут постій. Паспорт дай. — Мама сама риється в Майчиній сумці, знаходить паспорт, гроші. — І гроші візьму. Раптом знадобляться…

Майка тупцяє посеред лікарняного двору, дивиться, як мама зникає в лікарні, гарячково набирає Андріїв номер. Він… глухий?! Він не чує?! Страх чудить: Майка дістає цигарку, закурює вдруге в житті… Травки б… Кібер каже: одна затяжка — і ти вільний… Кіберу подзвонити?

Мама виходить на поріг за годину, поспіхом тягне Майку всередину страшної лікарні. Спартанський кабінет. Утомлений лікар пробігає очима Майчине УЗД, висновок лікарів.

— Григорій Іванович казав, ви обов’язково допоможете, — чує Майка благальний мамин голос.

— Госпіталізуємо, обстежимо, тоді й висновки робитимемо…

А-а-а… Значить, капець. Майка суне вже іншим коридором за дебелою медсестрою, у вухах навушники — хай прибацана леді Гага надривається зі своїм «It’s been a long time since I came around», тільки б не чути… І не бачити.

Відділення гінекології. Палата. Ліжко при стіні. Поряд п’ять ще живих душ. Десятки ікон на тумбочках. До біса! У вухах навушники, очі заплющить — якось перетовчеться, поки обстежать і щось скажуть, та в ніс б’є запах ліків, і щось запаморочливе, солодкувато-нудотне змушує розплющити очі, роззиратися перелякано.

— Ти з області? — Із сусіднього ліжка на Майку дивиться дівчина одних із нею років.

— З Києва.

— А я з Гостомеля. Шийка?

— Що?

— З шийкою матки поклали?

— Не знаю… Просто… перевірити.

— А в мене міома. То — не рак. Доброякісна пухлина. Оперуватимуть завтра…

До ночі Майка вже знає все: що Ліда з Гостомеля дарма сподівається на операцію й вірить у міому, що двійко жінок із Василькова платять лікарям і медсестрам тихцем, тому їм усе роблять швидше, що бабцю з Бориспільського району привезли сусіди, бо діти відмовилися на Київ автівку гнати, а бібліотекарка з Яготина розраджує всіх переказами жіночих романів і плаче, коли оповідь про кохання веде, а сусідки по палаті знають: не вишкребеться, от і вмивається слізьми.

Наче під час карколомних придворних інтриг, розмови тут точилися вигадливі, таємні. Варто