Читати книгу - "Мелодія кави у тональності кардамону"

Переконавшись, що основна робота завершена, Тереза зітхнула з полегшенням та пішла перевдягатися, а Анна з її родичкою змогли присісти на невеличку канапу в кімнаті, суміжній із вітальнею, і трохи перепочити. Дуже доречно, бо задуха ставала нестерпною і хотілося спокійно посидіти та не метушитися.

Насолоджуючись смаком і ароматом кави, яку щойно принесли, вони якийсь час сиділи мовчки. Анна тому, що боялася відкрити рот у присутності такої поважної пані, а Анеля тому, що думала про щось своє і майже не помічала дівчини, яка тихенько сиділа навпроти та мовчала. Бачила її тут вперше, проте особливого зацікавлення та у неї не викликала. Гарна, молоденька панна — мила, тендітна, сором’язлива і дуже невинна. Цій дівчині ще пасувало б бавитися в ляльки, але, судячи з того, як старанно намагається не збитися з серйозного настрою та вдати дорослу, саму себе вона сприймає інакше. Наївна дитина. Ліпше б тішилася з того, що молода, невинна і ще нічого не знає про життя. Очевидно, це донька однієї зі знайомих Терези. Про що з нею говорити? Про погоду? Про сукенки чи капелюшки? Про майбутню забаву? Не мала до того ані настрою, ані бажання. Надто багато сумнівів та побоювань заважали зосередитися на сторонніх речах.

Кинувши погляд на настінний годинник, Анеля підвелася з канапи і підійшла до вікна.

— Нянька вже давно мала б привести дітей. Де вона ходить?

Невпевнено глянувши на родичку Терези, Анна промовчала. Навряд чи ця пані сподівається отримати відповідь на своє запитання. Це не запитання, а думки вголос.

Ще раз глянувши на Анелю, Анна мимоволі відзначила, що, коли та спокійно стояла біля вікна і яскраве світло добре освітлювало її обличчя, здавалася трохи старшою. Їй, певно, уже добре за тридцять, проте вона все ще дуже вродлива. Шкода лише, що виглядає чимось засмученою. Невже у такої гарної пані є причини для суму?

Помітивши, що дівчина надто уважно розглядає її, Анеля навіть не відвернулася. При Терезі чи комусь із родини, може, й спробувала б приховувати свій настрій, але перед цією дівчинкою могла того не робити. Навряд чи цю панну цікавить її особа? Зараз вона або вимальовує в уяві образ високого шатена, що познайомився з нею на одному з останніх балів, або намагається здогадатися, чого очікувати від сьогоднішнього прийому. Щасливий час. Шкода лише, що надто швидко минає.

Анеля ще раз визирнула на вулицю і, переконавшись, що няньки з дітьми досі немає, повернулася на місце.

— Я панну ніколи тут не бачила. Ви не належите до близької родини. Правда ж? — не так тому, що це справді її цікавило, як для того, щоб чимось себе зайняти, запитала вона Анну. — Ваша матінка теж незабаром прийде?

Розгублено усміхнувшись, Анна у відповідь промимрила щось невиразне.

Не розчувши слів, але побачивши, що дівчина зніяковіла, Анеля не наполягала. Очевидно, цій панні не хочеться бути відвертою з незнайомою для неї жінкою. Справедливе бажання.

— Не мусите відповідати.

Анна якось невпевнено глянула на свою співрозмовницю.

— Я справді чужа тут людина. Батьків у мене немає, а пані Тереза зовсім недовго опікувалась мною.

Анеля затримала погляд на дівчині. Щось у тому, як вона це сказала, зачепило її за живе. Здається, ця панна теж не надто щаслива людина.

— Знаєте, у мене теж давно вже нема батьків, але у вас, принаймні, все інше ще попереду.

Анеля замовкла. Те, що вона не обмежилася ввічливим «перепрошую», здивувало її саму. Напевно, надто знервована сьогодні, а може, у цій панні щось викликає довіру. Іноді з незнайомою людиною значно легше порозумітись, аніж із кимось з родини. Цікаво, хто вона така.

— А хто вами опікується зараз? З ким ви прийшли сюди? Можливо, я знаю цю людину.

Почервонівши, Анна опустила очі. Хто опікується? Власне, насправді опікується Адам, але про таке навіть подумки згадувати соромно.

— Я компаньйонка пані Беати… Напевно, ви її знаєте… Так сталось, що я мусила шукати це місце. У моїх опікунів доволі скрутне фінансове становище, і пані Тереза порекомендувала мене їй, але…

Так і не договоривши, Анна, ніби за щось вибачаючись, невпевнено усміхнулася своїй співрозмовниці.

— Не думаю, що панна має того соромитись, — по-своєму потрактувала її ніяковість Анеля. — У житті складається по-різному. Ніхто не знає, де опиниться через рік чи два. Думаю, у вас іще все налагодиться. Ви надовго не залишитесь у пані Беати. Не спам’ятаєтесь, як вийдете заміж та матимете власну родину.

Потупивши погляд, Анна якось не надто оптимістично усміхнулась у відповідь. Знала б ця пані, якою насправді є ситуація, — ніколи б такого не сказала.

— Ні, заміж я взагалі не вийду. Це вже вирішено.

Усміхнувшись на таку наївність, Анеля, проте, вирішила промовчати. Очевидно, щось дуже серйозне примушує цю панну говорити таке. Може, якась життєва драма чи розчарування?

Вона ще раз придивилася до Анни. А от репутація в цієї дівчини має бути бездоганною, інакше її б не приймали тут. Зрештою, у неї гарні манери, правильна мова, вона добропорядна на вигляд і приємна у спілкуванні. Дивно, що Тереза не залишила дівчину в себе. За її постійної потреби кимось опікуватись ця — ідеальний об’єкт. Цікаво, хто попросив Терезу подбати про неї?

Анеля знов підійшла до вікна і, відхиливши фіранку, визирнула на вулицю. Як завжди, коли діти були не з нею, починала непокоїтися, коли ті затримувалися хоч на п’ять хвилин. Ще й Войцех іноді так поводиться, що мимоволі переживаєш, аби не сталось чогось поганого.

— Ну, нарешті, — здалеку помітивши дітей, які в супроводі няньки з’явилися на іншому боці вулиці, Анеля зітхнула з полегшенням. — Я вже почала непокоїтись.

Не втримавшись, Анна й собі визирнула на вулицю. Отже, у цієї пані двоє дітей — син років дев’яти-десяти і маленька чотирирічна донечка. Гарні діти. Особливо дівчинка. Зграбна, мила, з пишним, як у мами волоссям, така ж бездоганна постава та рухи.

— У пані такі милі та чемні діти.

— О, так. Особливо Войцех, — не втрималася від іронічної усмішки Анеля. — Думаю, він ще проявить себе сьогодні.

Ніби на підтвердження