Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Аналітична історія України 📚 - Українською

Читати книгу - "Аналітична історія України"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Аналітична історія України" автора Олександр Боргардт. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 372
Перейти на сторінку:
подальшого уточнення, власне – обмеження, політичних амбіцій Києва.

Бо, дядько Володимира та його воєвода Добриня – каже князеві: (нагадаємо ще раз) «Диви, а вони всі в добрих чоботах. Такі нам данину не платитимуть, прийдеться шукати когось у личаках». А це – символічний поворот історії, бо Аттіла, як пам’ятаємо, людей у добрих чоботах аж ніяк не страхався. Бо й у київському порідді, отій недолугій Московщині, – почнуть завойовувати тих, що у чоботах, – лише десь у XVIII ст.

Потім, як доповідає літопис, князь – ні сіло, ні впало, – починає клопотатися питанням віри. До нього, одна за одною починають прибувати місіонерські делегації. Першим 986 прибувають якісь мітичні болгари ісламської віри, яких (ми вже це свого часу відмітили) у світі просто не існувало. Але, хай і так буде. Вони пропонують йому обрізатися, не їсти свинини та не пити вина. На що він – категорично не погоджується.

За ними з’являються якісь папські посли, про яких геть мовчать архіви Ватикану, але, наш літописець не настільки освічений аби розуміти тонкощі схизми, не в стані відрізнити самостійно папське християнство від патріаршого; знає тільки, що воно погане. От і виходить, що вони верзуть щось не надто зрозуміле, та й князь відповідає їм не більш обґрунтовано.

Потім приходять хозарські жиди, та знову з тим самим набором уже відкинутих негативів: обрізанням, неїдінням свинини та непиттям вина. Більше нічого вони запропонувати не можуть, та їх чекає та сама участь, що й болгар. Але, князь – людина чемна, на обрізанні не налягає. Він обережно випитує, як там у них було з їх жидівською історією, та й викриває в кінці, що Бог відняв у них Ієрусалим, а їх самих розсіяв обличчям землі. То, хіба ж щось таке було б можливе, якби їх віра була правильною? – очевидно, що ні.

Потім у літописі десь більше десятка сторінок займає конспективний виклад Старого та Нового Заповіту. А далі описується прихід візантійських послів та похід, невідомо за чим, Володимира на Корсунь, – чи на те, щоби там охреститись? – так це можна було й у Києві. Потім кілька сторінок у літописі займає оте «Вірую» із застереженнями щодо єресей, засуджених на соборах, починаючи з аріанства.

Ну, а далі вже ясно, що думай не думай, а нічого краще від візантійської православної віри, – не придумати. Та до неї усіх киян за один день і перехрещують.

А князя Володимира, при житті – випивоху, похітливця та розпусника (так його представляє літописець), – по смерті оголошують святим.

Але, сьогодні ми добре знаємо, що то було тільки перехрещення (принаймні – для більшості) до державної релігії, а розповсюдження християнства в Україні – відбулося набагато раніше. Бо навіть у торговельній угоді Ігора пригадується про такі собі дві Русі: Русь поганську та Русь християнську. Отже, оте Володимирове перехрещення мало більше значення для Київської держави, ніж для її народу. Прикувавши її міцними політичними ланцюгами до конаючої імперії. Бо візантійська релігія – то й була візантійська політика. З отих самих часів Константина, коли римський антихрист спритно вслизнув до плащаниці Христової…

Нема великого труду довести, що розповсюдження християнства взагалі, з його культом блаженого невігластва, переслідуванням та спаленням єретиків та чаклунок, – ніде ніколи не сприяло прогресові людства, але… Кордон поміж західним та східним – візантійського обряду християнством, це й тепер, через тисячу років! – кордон не лише поміж двома релігійними системами. Бо тепер прорисовується ще й як сталий кордон поміж освітою та невіглаством, правом та безправ’ям, благобутом та постійними злиднями: придивіться лише до мапи…

Володимир живе у мирі з сусідами, будує церкви та воює з печенігами, та от… Починаються свари з сином Ярославом, якого він посадив у Новгороді. За встановленим звичаєм, він платив 2000 гривень данину Києву, а тисячу витрачав на Новгород. Але, чомусь починає платити батькові менше, а той від засмучення цим розхворюється. Та наказує ремонтувати мости та дороги, – «ити на Ярослава, на сына своего». Але, Ярослав був теж не у тім’я битий, та спровадив з-за моря верінгів. А тут іще знову об’явилися печеніги, та на них Володимир послав сина свого, Бориса.

Невдовзі він помирає. Як пишеться, це сталося в липні 1015, на п’ятнадцятий день. Але далі знову плететься щось украй незрозуміле. Бо Володимир помирає у Берестові, а звідти його відвозять до Києва, але… Як нам чітко та ясно пише літописець: «и възложивъша и на сани, и везоша…» – до Києва, ясна річ. Так, що ж, – хіба тоді їздили санями цілий рік? Пригадуючи життя князя, літописець порівнює його до Константина, та відмічає, що той погану похіть змінив на покаяння, та при цьому посилається на апостола (на жаль не пише – на якого саме) бо – мовляв: «идеже умножися грех ту изобильствуеть благодать». Дивна думка. Що ж, не можемо не ствердити, що подібне – є досить сумнівним, та відверто потурає гріхам.

По батькові у Києві сідає правити Святополк. Але, тим часом повертається його молодший брат Борис, що мав воювати з печенігами, та так їх ніде й не знайшов: «не обретшю Печенегъ», як ясно свідчить літописець. Але, тим часом починаються страхи та під’юджування, які покінчуються на тому, що за наказом Святополка убивають Бориса. За намовленням Святополка, ніби, був зарізаний і другий брат – Гліб. Дехто сьогодні намагається реабілітувати Святополка, мовляв, – це не він. Бо, схоже на те, стежка кривавих краплин тягнеться ще й у бік Ярослава.

Про це свідчить хоч і літературне, але цілком вірогідне джерело, так звана «Сага про Еймунда» (див. Доп. 4). Там розповідається, як вікінги Еймунд та Раґнар були у Новгороді при дворі конунга Юріслейфа. Який ніби й домовився з ними, що вони уб’ють його брата Буріслейфа (Бурне Життя). Верінги так і вчинили та принесли його голову Ярославові, але… той зробив вигляд, ніби вони його невірно зрозуміли; хоч мститися за брата не став.

Світ вікінгів був жорстоким, але був і правовим, та цей випадок становить цілу юридичну загадку. Бо, як Ярослав обіцяв їм винагороду, а верінги нічого задарма не робили, і потім не заплатив, – повинні були помститися вони. А як вони вбили Бориса з власної ініціятиви, то Ярослав мав помститися на них. Але про все це ми не знаємо.

Думається, саме несподівана смерть Святополка й дала Ярославові блискучу нагоду, зваливши обидва злочини на брата, – канонізувати вже 1021 Бориса і Гліба разом, як святих.

1 ... 51 52 53 ... 372
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аналітична історія України», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Аналітична історія України"