Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

цей туман і піде вгору? Чи не піде за ним і це гниле, слизьке місто? Піде разом з туманом і щезне, як туман, а лишиться старе фінське багно, а посеред нього — бронзовий вершник на гарячому, загнаному коні (Ф. Достоєвскій. «Подросток»). Ф. Достоєвскій зрозумів, що в Петербурзі Московщина дійшла до якоїсь межі і тепер вся хитається над проваллям, над безоднею. Московщину «вздьорнул на диби Мєдний Всаднік». Але ж не можна вічно стояти «на дибах». І жах є в тому, що «спустити копита» — значить повалитися, впасти в безодню» (Д. Мєрєжковскій. «Бальная Расія»).

Еліта кожної нації черпає свою творчу силу з власного народу. Цілковито чужі московському народові українські духові первні, занечистивши духовість московської інтелігенції, відірвали її від власного народу. Письменник А. Грібоєдов пише: «Якби заблукав до нас чужинець, що не знає нашої історії, то він був би, напевно, подумав, що наші пани і наші мужики походять від двох цілком різних племен, які ще не встигли змішатися звичаями і вдачею». Публіцист Д. Пісарев також вказував своїм землякам на глибоке провалля, що відділяло московську інтелігенцію від її народу. Інший москвин каже: «Нема що себе дурити: є дві Московщини, одна інтелігентська, а друга — духово дуже далека від неї — мужицька» (О. Ґруґєнбєрґ). «У нас в Московщині роз’єднання вищих верств від нижчих, роз’єднання з народом, з народним життям є реальний і безсумнівний факт. Вся наша інтелігенція лише те і робила, що відвикала від свого народу, а це кінчилося тим, що цілком з ним роззнайомилася і мала з ним зв’язки лише через канцелярію» (Ф. Достоєвскій. «Собраніє сочінєній»).

Все ж була, хоч і щира, але більш театрального, штучного характеру, спроба московської інтелігенції наблизитись до свого народу. Відчувши смертельну небезпеку у відриві від свого народу, московська інтелігенція почала ідеалізувати московського мужика, разом з його духовістю; почався рух — т. зв. «хажденіє в нарот». Московський «барін» (пан) переодягався в селянський одяг, йшов на село жити і працювати, як селяни, та просвіщати мужика «саврємєннимі аґнямі» соціалістичного напряму. Мужик, відчувши штучність тої трагікомедії та цілковиту чужість пропагованих ідей, бив тих «народників» і гнав їх киями до найближчої поліції. Каже Ф. Достоєвскій: «Хаждєніє в народ викликало в народі лише огиду до «народників». А. Овсянико–Куліковскій пише: «Московський інтелігент, захоплений ідеєю служити народові і схильний наперед його ідеалізувати, та московський селянин, що його психологія складалася під впливом історичних обставин, — це були два цілком різні, цілком відмінні типи, з яких кожний дивився на речі цілком протилежно; обидва не розуміли один одного і не могли зблизитись». Поет Н. Некрасов — сам народник — висміяв у своїх віршах ті жалюгідні спроби.

Та ще й перед тими спробами саме московське життя показало аж надто ясно марність європеїзувати Москвина. Москвини почали дошукуватися причин цього. Найрозумніші з них звернулися — цілком слушно — до московського націоналізму. Повстала ідеологічна течія т. зв. «слов’янофілів». Між іншим, вірні своїй вдачі, москвини і тут пошахрайничали: назвали той рух і себе слов’янофілами, с. т. прихильниками слов’ян, щоб цією облудною назвою замаскувати свої справжні наміри — поневолити слов’ян в одній величезній Московській імперії. їхній попередник з XVIII ст. П. Зубов був чесніший за них і не видумував масок. В. Ключєвскій пише: «Останній любовник Єкатєріни Платон Зубов склав був список держав і династій, що їх дасть Европі Московщина. В цьому списку нема: Швеції, Пруссії, Польщі, Австрії, Данії і Туреччини. Де ж вони поділися? Відповідь на це дає його проект Московської імперії. В тій імперії мало б бути шість столиць: Петербург, Москва, Астрахань, Відень, Константинополь і Берлін. В кожній столиці місцева влада (двір), але найвища влада для всієї тої величезної імперії є одна».

Та щоб претендувати на щось велике, треба насамперед самому вірити в своє право на ту претензію і в свою силу її здійснити. Ми вже говорили про психологію дикунів, які мали себе за щось вище. Як дикун–самоїд щиро вірив, що європейці приїздять до нього вчитися, так само і не менший дикун московський чернець Філофєй щиро вірив, що «Масква — III Рім, а IV–му не бивать», або протопоп Саватій — що «наша вєра правая, а ваша єрєтічєская». Подібні безпідставні дитячі претензії лежать у царині дикунської психології, а вона базується на тваринному інстинкті самозбереження, що вимагає чогось хай уявленого, хай безпідставного, хай фантастичного — аби лишень його підбадьорювало, аби лишень скріпляло його віру в свої сили. Як знаємо з підручників психології, всі люди (і нації), які мають почуття меншвартости, вживають єдиної можливий для них спосіб себе підбадьорити — хвальство — звичайно безпідставне. Цей єдино можливий для москвинів спосіб і вжили т. зв. слов’янофіли. Ю. Кірєєвскій, А. Хомяков, Ф. Тютчев, В. Соловйов, М. Погодін та інші, намагаючись всіми правдами і неправдами підбудувати під ідею ІІІ–го Рима Філофєя якусь «філософську» основу.

«Слов’янофіли» висунули тезу «ґнілова Запада»: мовляв, Европа, ставши на шлях індустріялізації і лібералізму, тим самим засудила сама себе на смерть, бо той шлях — на їх погляд — веде до занедбання всього містичного, трансцендентного в європейській культурі і до знищення уставлених соціяльних та державних форм і інституцій. Який же шлях вони поручають нам, європейцям? Не більш не менш, як «пакаряйтєся нам (москвинам) язиці, ібо с намі Боґ». І на доказ, що з ними Бог, випродукували цілу літературу, що її інакше, як маяченням божевільних годі назвати. Для лікаря–психіятра їхня література може бути джерелом студій, а для європейського розуму хіба джерелом кпинів з Москвина. Наведемо лише кілька головних «ідей» того маячення.

«Слов’янофіли» кажуть: «Московський нарід не визнає ідеї приватної власности, бо ця ідея є антихристиянська і є головною причиною боротьби і ненависти між людьми. (Чому не визнає, ми говорили поперед, але про те «слов’янофіли» скромно мовчать). Ми, москвини вже на світанку нашої історії заклали «абщіну» (що існує і донині під назвою «колгосп». — П. Ш.). Чи є московська абщіна, в якій всі члени її є рівні, де нема диявольської заздрости на чужий маєток, бо ж весь маєток належить всім і кожному, де всі справи вирішуються громадою, отже, плекається дух солідарности і любови — чи ж це не є ідеал царства Божого на землі? Жодна європейська нація не має ані натяку на цю ідеальну установу, а ми, москвини, маємо її в цілком конкретній формі вже сотки років».

«Не визнає наш московський нарід і права для окремої людини мати своє