Читати книгу - "Мідний король"

Він озирнувся через плече. Піднімалося сонце, на дорогу падала ламана тінь снігового насипу при узбіччі. Поселення вже не було видно, зате попереду, за сто кроків, темнів указівник на роздоріжжі.

А що Розвіяр може дати Луксові, гордому нагору Місячному-До-Речі? Другий кінець колоди, яку треба перевантажити з хури на стіс колод? Чи перемазане чорнилом перо? Звіруїн навіть читати не вміє…

Повільно, крок за кроком, Розвіяр знов рушив уперед. Ярмарковий балаган — от де звіруїн привітає свою старість. Розвіяр побачив, ніби наяву: товста жінка з бородою балансує на кулі, й виходить із-за дертої завіски сивий, скулений, утомлений Лукс зі слідами батога на смугастій шкірі. І дурні діти аплодують…

Він довго стояв на перехресті. Одна дорога вела прямо на південний захід, друга завертала на північ. Не знаючи навіщо, Розвіяр повернув і скоро дістався до людського житла — маленького селища на березі озера, де біля пристані самотньо стояло, вмерзнувши в кригу, рибальське суденце.

Робітників у трактирі не потребували. Оповідки слухати теж ніхто не жадав — ні про далекі краї, ні про корабель жінок, ні навіть про ситуху, яка забажала стати криламою. Трактирниця, молода й дуже груба жінка, спершу вилаяла Розвіяра брудно й дзвінко, а потім сказала крізь зуби:

— А втім, вогонь розклади. Хтозна… Запали вогнище, погрійся й забирайся на всі чотири вітри.

Розвіяр не сперечаючись увійшов у дім, просторий, з ледь вловним запахом кислятини, що просякнув дерев’яні стіни й столи. Хлопчик-робітник з наказу хазяйки пригасив уже розкладений вогонь — усім своїм виглядом показуючи, що не розуміє, для чого ці дурниці. Розвіяру тільки й залишалося, що сунути у вугілля в диму кілька сухих трісок і притиснути згори вже обгорілим полінцем. Вогонь знову загорівся; Розвіяр стояв на колінах, простягнувши до нього замерзлі руки. Повертатись назад, думав він. Шукати ловців Смерті. Перепрошувати в Лукса за те, що пішов. Вухокрутці голови не треба, їй ніг досить — так казали пригірці про нерозумну, але діяльну людину. Так казали пригірці, з’юрмившись у домі, розсівшись по лавках, а батько сміявся, сидячи за важким дерев’яним столом: вухокрутці голови не треба…

Розвіяр роздивився в пічці, серед попелу, шматок паперу з химерними літерами. Думав, привиділось: хто ж топитиме папером?!

Уривок спалахнув й обернувся на попіл. Розвіяр перевів очі: поряд із пічкою, у розсохлому барильці, зберігалися тріски, скіпочки й деревне сміття на розпал. Наполовину засипана крученими стружками, лежала книга без оправи — просто стіс розтріпаних подертих сторінок.

— Як?!

Розвіяр висмикнув книжку з барильця. Розсипалися стружки, хлопчисько-робітник уперся руками в боки, ніби йому від обурення навіть мову забрало. Розвіяр стряхнув сміття, розгорнув сторінку: «…ахи, що ширяли над водою, бували перехоплені нею й тонули. Страшний вітер дме в цей час на березі. В один день зникають безодні, западаються зубчасті скелі — усе ховається під водою, і протока Осиний Ніс стає суднохі…»

Розвіяр глибоко зітхнув. Він пам’ятав, що було далі: «Осиний Ніс стає суднохідним. Наступає сезон, і кораблі з усієї Імперії та її меж направляються у внутрішнє море. Траплялось і мені мандрувати між Осиним Носом і Крем’яшком, але не в сезон, коли така мандрівка безпечна й приємна. Судно затрималося через поломку, і…»

І капітан заборонив палити вогонь у трюмі «Крилами». Хазяїн Агль сказав: «Добре, перепишеш завтра». Назавтра був порт Мірте, місто в повітрі, митниця, солона вода, і Розвіяр, ідучи на дно, ще навіть шкодував про так і не закінчену «Подорож».

Він гарячково гортав сторінки. Сто п’ятнадцять, сто шістнадцять. Ось вона, друга частина «Подорожі на Осиний Ніс», книга обірвана точно посередині, майже на тому ж місці, де Розвіяр кинув переписувати її.

— А це що?

Стала трактирниця. У пічці горів вогонь, Розвіяр стояв на колінах, у світлі полум’я гортаючи уривок книжки.

— Навіщо взяв? Поклади!

— Це дорога річ, — сказав Розвіяр із жалем. — Була дорога, поки не порвали, але й тепер чогось варта.

— Правда? — трактирниця осміхнулась. — А ти поцупити вирішив?

Розвіяр піднявся. На стіні навпроти висіло темнаве дзеркало, яке не знати звідки взялося в обідній залі сільського трактиру. Розвіяр побачив себе: худющий, блідий чоловік зі зламаним носом, із дуже темними очима й дивно вигнутими бровами. Поряд стояла трактирниця; на її білому, з запалими щоками лиці ніби назавжди застиг підозріливий, сварливий вираз. Розвіяр придивився.

— Таж ви теж наполовину гекса, — сказав він уголос, несподівано для себе.

Він бачив у дзеркалі, як змінилось її обличчя — біла шкіра взялася червенем, ніс загорівся багряно, відкопилилась нижня губа. Трактирниця розмахнулася, щоб дати Розвіяру потиличника, але він перехопив її руку. Потягнув на себе й несподівано міцно обійняв.

Обурено залементував хлопчисько.

— Пусти, — трактирниця ривком випручалась. Подивилась на Розвіяра, ніби збираючись зжерти його очима. Повернулась до робітника:

— Чого став! Ану на кухню, іди-іди! Жерти йому принеси, чого не шкода… Каші вчорашньої принеси!

* * *

— Та ти ж зовсім щеня. Ти мені в сини годишся.

Різка, сильна, вона тримала в руках будинок і, здається, все селище. У неї було троє синів од різних батьків: усі працювали в трактирі, старший насправді був Розвіяровим однолітком. Ця жінка все життя робила що хотіла.

Вони провели ніч на широкому матраці, набитому пташиним пір’ям. Пір’я пробивалось крізь полотнину й кололось, наче голки, але трактирниці було однаково — її тіло не відчувало болю.

— Ось тільки коли язика прикусити — боляче. А так — уже скільки разів я й обпекла себе випадково, і палець мало не відпанахала. Нема болю… Тільки чоловіка відчуваю. Не всякого. Тебе… так. Ану, не спи, хлопчисько!

Вона не була схожа на жодну жінку з тих, що Розвіяр знав раніше. Ті були рабині, ця — сама собі пані. Важка, гаряча, вона спершу знітила Розвіяра безцеремонністю й натиском — але дуже скоро він оговтався, і почалася війна.

Пір’я з матрацу втикалось у коліна, в стегна, в спину ніби маленькі списи. Розв’язалася поворозка, що збирала її волосся, і воно впало Розвіяру на обличчя — із запахом трав і деревного диму. Він намотав його на кулак; жилавий і сильний, і дуже молодий, він провів без любощів багато днів, і тепер, в цій грі-війні, з простого бійця потроху перетворювався на вожака.

Вони задрімували й знову прокидались. Над ранок трактирниця, бліда й змарніла, лежала головою на його плечі, а пір’я з матрацу кружляло по кімнаті, підкидуване протягом.

— То ти зовсім щеня, — повторила насмішкувато. — Ану-бо, вщипни мене. Ого… Відчуваю.

Прокидався будинок. Унизу топилася пічка. На даху гуляв вітер, і в кімнаті було так холодно, що здійняте під стелю пір’я здавалося снігом.