Читати книгу - "Ніч лагідна"

До того ж він був іще й з характером — розмовляючи з ним, вона кілька разів помічала, що він раптом переставав її слухати й погляд його робився відсутнім, як ото буває в людей упертих. Ніколь сама змалку дратувала її своєю примхливою, свавільною вдачею, а останнім часом Бебі, з цілком зрозумілих причин, стала вважати її «пропащою душею»; ні, з якого боку не глянеш, доктор Дайвер не той лікар, з яким вона хотіла б породичатися.

Отож прохання її було цілком невинне: просто вона хотіла скористатися з його послуг.

Але вийшло саме так, як воно мало б вийти, якби підозра Діка була виправдана. Подорож залізницею може бути нестерпною, просто нудною чи веселою; іноді це випробувальний політ; іноді — репетиція перед іншою, майбутньою подорожжю. Як і будь-який день, проведений удвох, вона може видатися довгою. Після метушливого ранку обоє згадують, що ще не їли, й починають снідати разом; пополудні плин часу вповільнюється, майже завмирає, але під кінець знову прискорюється. Дік з болем спостерігав смиренну радість Ніколь; для неї це все-таки було повернення додому, бо іншого дому вона не знала. Того дня вони не зближалися так, як учора, але коли він попрощався з нею коло дверей сумного будинку на Цюріхському озері і вона, перше ніж увійти, ще раз оглянулася на нього, він зрозумів, що її доля стала і його долею вже назавжди.X

Якось у вересні доктор Дайвер пив чай з Бебі Уоррен на терасі цюріхського готелю.

— Тут щось не те, — сказала вона. — Я не зовсім розумію ваші мотиви.

— Не варто провадити розмову в такому тоні.

— Зрештою, Ніколь— моя сестра.

— Однаково це не дає вам права так розмовляти зі мною. — Діка дратувало, що він, знаючи все, мусить мовчати. — Ніколь багата, але це не значить, що я пройдисвіт.

— Ото ж воно й є, що Ніколь багата, — правила своєї Бебі.

— А скільки в неї грошей? — спитав Дік.

Бебі аж підскочила, а він, стримуючи сміх, повів далі: — От бачите, як це безглуздо? Я волів би поговорити з ким-небудь з її родичів-чоловіків...

— За все, що стосується Ніколь, відповідаю я, — від­різала Бебі. — І ми зовсім не вважаємо вас за пройдисвіта. Ми просто не знаємо, хто ви.

— Я доктор медицини, — сказав він. — Мій батько — священик, тепер уже пенсіонер. Жили ми в Буффало, і все це легко перевірити. Навчався я в Нью-Хейвені, потім одержав родсівську стипендію. Мій прадід був губернатором Північної Кароліни, і я — прямий нащадок Навіженого Ентоні Уейна. (Генерал в армії Вашінгтона, прозваний «навіженим» за відвагу - прим. перекладача)

— А хто це такий? — підозріливо спитала Бебі.

— Навіжений Ентоні Уейн?

— В усій цій історій навіженства й так забагато.

Він безнадійно похитав головою і в цю мить побачив Ніколь — вона вийшла на терасу й оглядалася, шукаючи їх.

— Якби він не був навіжений, то залишив би, мабуть, нащадкам не менше грошей, ніж Маршал Філд (засновник найбільшого універсального магазину в Чікаго - прим. перекладача).

— Усе це дуже добре, але...

Бебі мала рацію й не сумнівалася в цьому. Не багато знайшлося б священиків, яких можна було б поставити поряд з її батьком. За становищем у суспільстві Уоррени були герцоги, тільки американські, без титулу. Прізвище Уоррен, записане в готельній книзі гостей, поставлене під рекомендаційним листом, згадане за скрутних обставин, умить змінювало людей — це було психологічне явище, яке, у свою, чергу, впливало на Бебі, привчаючи її усвідомлювати своє високе становище. Навчилася вона цього в англійців, чий досвід у таких питаннях налічував уже не одне століття. Але вона не знала, що двічі під час цієї розмови Дік ладен був послати під три чорти і її, і свій намір. Справу врятувала Ніколь, яка нарешті побачила їх і підійшла, сяючи свіжістю й чистотою, наче народжена цим прозорим вересневим надвечір’ям.

Як ся маєте, адвокате? Завтра ми їдемо на тиждень на Комо, а звідти повернемося до Цюріха. Тому я й прошу, щоб ви з моєю сестрою нарешті все владнали, а скільки я одержу, то нам байдуже. Ми два роки житимемо в Цюріху, тихо й скромно, і Дікових грошей нам вистачить. Ні, Бебі, я зовсім не така непрактична, як ти гадаєш. Гроші будуть мені потрібні тільки на одяг і різні дрібнички... Що?! Та це ж більше, ніж... Невже ми такі багаті? Я таких грошей довіку не витрачу. І в тебе теж стільки? А чому в тебе більше — тому що мене вважають безвідповідальною? Що ж, гаразд, нехай моя частина лежить собі й збільшується... Ні, Дік взагалі не хоче мати до цього ніякого відношення. Доведеться мені величатися цим багатством за нас двох... Бебі, ти зовсім не знаєш Діка, ти просто не уявляєш собі, який він... Де мені підписуватися? Ой, пробачте...

...Дивно, що ми тепер завжди разом і завжди самі, правда, Дік? Хоч куди б ми ішли, завжди приходимо одне до одного. І, крім кохання, нам нічого більше не треба. Тільки я кохаю дужче і зразу відчуваю, коли ти віддаляєшся від мене, хоча б на трошечки. По-моєму, нема кращого, ніж, бути як усі люди, — простягнеш руку, а ти лежиш поряд, такий теплий-теплий.

...Будь ласка, подзвоніть моєму чоловікові в лікарню. Так, ця книжка розходиться добре, її мають видати шістьма мовами. Я сама хотіла перекласти її на фран­цузьку, але останнім часом трохи нездужаю і боюся впасти, такою я стала важкою й незграбною. Наче поламаний Іванець-киванець, що не може встати рівно. Холодний стетоскоп, приставлений до серця, і найвиразніше оте почуття — je m’en fiche de tout... (Мені на все наплювати (франц.)). Ох, як плакала та бідолашна жінка, в якої дитина народилася зовсім синя, краще б уже мертва. Як чудово, що нас тепер троє, правда?

...Але ж це нерозумно, Діку, адже нам і справді потрібна більша квартира. Невже нам поневірятися, відмовляти собі в найнеобхіднішому тільки тому, що уорренівських грошей більше, ніж дайверівських? Ах, дякую, люба, але ми передумали. Той англійський священик сказав нам, що тут у вас в Орвіето чудове вино. Он як, його не можна перевозити? Тоді все ясно: ми ж так любимо вино, а про таке ніколи й не чули.

Озера наче позападали в коричневій глині, а схили поборознені зморшками й нагадують величезні черева.