Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Облиш ці ніжні обіцянки, — мовлю я. — Краще накажи своїм людям, щоб вони перестали переслідувати мене.

— Я не шеф служби стеження.

— Але сьогодні це була твоя ініціатива.

— Подивимося: що буде можливо, те й зробимо, — ухильно відповідає чорнявка. — Май на увазі, що вже десята година.

— Ти можеш зробити все, що захочеш.

— Коли б це було так, я б тебе задушила. Через твої пригоди в мене сьогодні зірвалося дуже важливе побачення.

— Не примушуй мене ревнувати. Людина гірше править автомобілем, якщо в неї голова забита ревнощами.

Останніми фразами ми обмінюємось, уже йдучи.

— Франсуаз, — кажу я, — телефон за два кроки від тебе. Накажи, щоб мені повернули автомобіль, і позич грошей на бензин.

— У тебе знову вкрали машину? — іронічно зводить брови Франсуаз. — Мушу тобі сказати, що це зробили не наші люди.

— Ти певна?

— Абсолютно. Що ж до другого прохання, зараз при мені тільки п'ятдесят франків. Можеш забрати їх.

Вона витягає з сумки гаманця й витрушує з нього гроші на стіл. Я беру п'ятдесят франків, великодушно залишаючи дріб'язок.

Невдовзі ми вже прощаємося в передпокої. Потискуючи мені руку, Франсуаз задумливо дивиться на мене великими чорними очима.

— Я не вірю в передчуття, але чомусь мені здається, що ми бачимось востаннє.

— Ти сьогодні з самого ранку співаєш мені вічную пам'ять. Навіть коли щось і скоїться, — це, зрештою, невелика втрата. Адже ти сама сказала, що я тільки пан Ніхто.

— Ти цього не забув?.. — підводить брови Франсуаз. — Ну що ж. На все добре, пане Ніхто!

________

Жінкам, як правило, притаманні інстинктивні відчуття. Та добре, що природа інстинкту ще недостатньо вивчена й зрозуміла. Франсуаз не помилилася, кажучи, що ми бачимося востаннє, але, на щастя, не збагнула причини нашої розлуки.

Залишаю будинок на Сен-Оноре, й мене посідають зовсім інші проблеми, зокрема матеріально-фінансові й транспортні. Заскакую до кав'ярні й з'ясовую по телефону, коли йде поїзд на Марсель. Експрес вирушає десь опівночі. Виходжу надвір і ловлю таксі:

— Готель «Насьйональ»!

У мене аж надто мало грошей на такий дорогий транспорт, та час дорожчий. До того ж, навіть вишкрібши з кишені всі свої франки, я все одно не зберу суми на залізничний квиток до Марселя, отже, кілька франків не міняють становища. Вся надія на літню красуню з високими грудьми й чутливим характером.

Їдучи в таксі до готелю, я спокійно вивчаю рух довколишнього транспорту. Нагляд за мною триває тепер з допомогою потужного сірого «сітроена» й старенького зеленого «рено». Цього, до речі, слід було й сподіватися: наказ про нагляд виконується негайно, а про скасування розпорядження повідомляють перегодя.

Таксі зупиняється біля фасаду готелю «Насьйональ». Прощаюся з водієм, подаючи йому один банкнот — виявляю притаманну бідарям щедрість, заходжу до людяного холу й питаю, в якому номері оселилася актриса Мері Лямур.

Мері зустрічає мене в рожевому пеньюарі, тремтячи від нетерпіння. Якщо бути відвертим, нетерплячка взаємна, та я вміло приховую її.

— Прийми мої щирі співчуття, люба! — вітаю я красуню. — Твій молодий три години тому віддав богові душу.

Вражена цією новиною, Мері пригортає мене дебелими руками й починає цілувати, плачучи з радощів.

— Не журися, люба, — мурмочу я, намагаючись визволитися з обіймів, що поглинають мене, як морський приплив. — Тепер нема чого хвилюватися.

— Невже це ти відправив його на той світ? — допитується вона, вгамувавши перші почуття.

— Ні, я не здатний на такі вчинки. Його відправили на той світ Ворон і Вуж за наказом Кралева. Але це деталі. Люба Мері, віднині ти вільна й багата.

— Спасибі тобі, мій хлопчику! — шепоче актриса, роблячи другу спробу віднести мене в обіймах на канапу.

Та, знагла стямившись, витріщає на мене очі:

— А як із Кралевим? Дуже я боюсь цієї людини! Він цю справу так не залишить…

— Яку справу?

— Спадщину. Він не заспокоїться, доки не пограбує мене.

— Ти маєш рацію. Більше того, він упевнений, що ви вдвох із Младеновим убили Димова. Тому, власне, й знищив Младенова: це кара за смерть Димова.

— Значить, він хоче скарати й мене!..

— Цілком можливо.

— Емілю, ти повинен врятувати мене від цього розбійника. Ти зробив для мене вже так багато… Не дозволяй же розбійникові убити мене!..

— Я б радо допоміг тобі. Але, на жаль, не можу.

— Чому?

— А тому: Кралев поїхав до Марселя в якихось темних справах. Це дуже зручно — в Марселі я маю людей, які сповна розрахувалися б з ним. Та, на превеликий жаль, у мене викрали автомобіль, до того ж у моїх кишенях залишилося кілька франків…

— Можеш узяти «сітроен» Димова, тобто мій.

— А гроші?

— Я дам тобі п'ятсот франків. Вистачить?

— Це навіть забагато. Люба Мері, вважай, що тебе вже врятовано. До речі, де твій «сітроен»?

— Внизу, біля другого входу.

— Дай мені ключі.

— Невже ти так відразу й поїдеш? Я тебе стільки ждала.

— Знайди в собі сили й зачекай ще трохи. Зараз дорога кожна хвилина.

Актриса виймає з сумки ключі, ще й досі прикрашені емблемою скорпіона і, примхливо насупившись, подає мені.

— Ти недобрий…

— Зате моторний. До речі, не забудь про п'ятсот франків…

Доводиться стерпіти прощальні обійми і слиняві поцілунки. Відтак махаю їй рукою і стрімголов біжу сходами вниз.

________

Заправник бензоколонки викручує кришку бака, встромляє шланг і починає заливати пальне. Жовта неонова реклама «Шелл» блищить у нього над головою, як ореол. Я механічно стежу за рухом цифр на лічильнику й думаю про те, чи не вчинив я легковажно, вирішивши поміняти поїзд на автомобіль.

«Сітроен» — чудова марка, але й найкраща машина навіть при ідеальному шофері під час тривалої їзди не може розвинути максимальної швидкості. На окремих ділянках шосе спідометр покаже сто тридцять, але середня швидкість за годину не сягне й дев'яноста кілометрів. Адже дорога — це населені пункти, повороти, зустрічний транспорт, залізничні переїзди, затори, не кажучи вже про пости автоінспекції, що полюють на порушника правил руху. А поїзд із точністю хронометра щогодини відмірює сто двадцять кілометрів. Французькі залізничники славляться в цілому світі. Не те що французькі шофери, які схожі на своїх колег в інших країнах.

— Усе! — проказує робітник, закручуючи кришку бака й охайно протираючи переднє скло.

Сплачую відповідну суму грошей плюс чайові й вирушаю в путь. До Марселя «сітроен» мені лише заважатиме, але потім стане в пригоді. Я не впораюся з Кралевим, не маючи автомобіля, викрадати ж чужі машини — значить побільшувати