Читати книгу - "Фараон"

Потім я кличу до себе доглядача царських комор, щоб дізнатися, скільки прибуло зерна. Якщо багато — хвалю його. Якщо мало — наказую покарати винних… Після цього приходить великий писар і доповідає, що треба війську, урядовцям і робітникам із добра його святості, — і я велю видати все це під розписку. Коли він видає менше — хвалю його, якщо більше — починаю слідство.

Пополудні приходять до мене фінікійські купці, яким я продаю збіжжя, а гроші вношу до скарбниці фараона. Потім молюся і затверджую судові вироки; а надвечір поліція доповідає мені про все, що сталося. Не далі як позавчора люди з мого ному вдерлися на територію провінції Ка й осквернили статую бога Себека. В душі я зрадів, бо то ж не наш покровитель; проте наказав кількох винуватців задушити, багатьох заслати до копалень, а решту побити киями. Тому в моєму номі панують тиша й добрі звичаї, а податки надходять щодня…

— Проте прибутки фараона зменшилися і у вас, — перебив його царевич.

— Справедливі слова твої, володарю, — зітхнув достойний Ранузер. — Жерці кажуть, що боги розгнівались на Єгипет за засилля чужинців; та все ж я бачу, що й боги не гордують фінікійським золотом і коштовними каменями…

В цю хвилину, попереджений черговим офіцером, до зали увійшов верховний жрець Ментезуфіс, щоб запросити намісника й номарха на якусь прилюдну відправу. Обидва сановники прийняли це запрошення, а номарх Ранузер виявив при цьому таку побожність, що царевич аж здивувався.

Коли Ранузер, низько вклоняючись, вийшов, намісник звернувся до жерця:

— Оскільки ти, святий пророче, заступаєш при моїй особі найдостойнішого міністра Гергора, прошу тебе, поясни мені одну річ, яка сповнює моє серце великою тривогою.

— Чи зможу я це зробити? — відповів жрець.

— Зможеш, бо ти джерело мудрості, якій слугуєш. Поміркуй тільки над тим, що я тобі скажу. Ти знаєш, навіщо вирядив мене сюди його святість фараон…

— Щоб ти, царевичу, ознайомився з багатством та урядуванням країни, — мовив Ментезуфіс.

— Я це й роблю. Розпитую номархів, оглядаю край та його людність, слухаю звіти писарів, але нічого не можу зрозуміти, і це отруює мені життя й дивує мене.

Адже, коли я маю справу з військом, мені зрозуміло все: скільки в ньому воїнів, коней, колісниць; які воєначальники пиячать або погано несуть службу, а які добре виконують свої обов’язки. Я знаю також, що робити з військом. Якби на полі стояв переді мною ворожий корпус — щоб його побити, я взяв би два корпуси. Якби ворог стояв в оборонній позиції, я не рушив би на нього, коли б не мав трьох корпусів. Якби ворог був недосвідчений і йшов у бій безладною юрбою, тоді проти тисячі його воїнів я виставив би п’ятсот своїх і побив би його! Якби ворог мав тисячу сокирників і я тисячу — я б кинувся на них і переміг би, коли б ще мав на допомогу сто пращників.

У війську, святий отче, — вів далі Рамзес, — я бачу все, як пальці на власній руці, і на кожне питання маю готову відповідь, підказану мені розумом. Тим часом в урядуванні номами я не тільки нічого не розумію, але в мене від цього така плутанина в голові, що я не раз забуваю, чого я сюди приїхав?

Тож скажи мені щиро, як жрець і воїн, що це таке? Чи номархи мене ошукують, чи я такий бездарний? Святий пророк замислився.

— Чи посміли б вони ошукувати тебе, володарю, — відповів він, — не знаю, бо не придивлявся до їхніх дій. Та мені здається, що вони нічого не можуть пояснити тобі, бо й самі нічого не розуміють.

Номархи та їхні писарі, — вів далі жрець, — це ніби десятники в війську; кожен знає свій десяток і доповідає про нього вищим начальникам. Кожен командує своїм загоном. Але загального плану, що його укладають воєначальники, десятник не знає.

Номархи і писарі записують усе, що діється в їхній провінції, і ці звіти складають до ніг фараонові. Але тільки найвища рада відбирає з них нектар мудрості.

— Але ж я саме й хочу цього нектару! — вигукнув царевич. — Чому ж мені його не дають?..

Ментезуфіс похитав головою.

— Державна мудрість, — мовив він, — це одна із таємниць жерців, отже, збагнути її може тільки людина, що присвятила себе богам. Тим часом ти, царевичу, хоч і виховувався в жерців, якнайупертіше уникаєш храмів…

— Виходить, якщо я не стану жерцем, ви не поясните мені?..

— Є речі, які ти можеш пізнати й зараз як наступник трону, а є й такі, що їх може пізнати тільки фараон. Але є й такі, про які може відати тільки верховний жрець.

— Кожен фараон — верховний жрець, — перебив його царевич.

— Не кожен. Та й між верховними жерцями є різниця.

— Отже, — вигукнув розгніваний намісник, — ви приховуєте від мене науку правління державою! І я не зможу виконати наказу мого батька…

— Те, — мовив спокійно Ментезуфіс, — що тобі, царевичу, треба, ти можеш пізнати, бо ти маєш звання нижчого жерця. Але ці таємниці сховані в наших храмах за завісою, якої ніхто не сміє відхилити без відповідних приготувань.

— Я відхилю!..

— Нехай боги боронять Єгипет від такого нещастя!.. — відповів жрець, здіймаючи руки до неба. — Хіба ти не знаєш про те, що грім уб’є кожного, хто без відповідного обряду доторкнеться до завіси? Звели, царевичу, привести в храм якогось невільника або злочинця, приреченого на страту, і ти побачиш: тільки-но він простягне руку до завіси, як відразу впаде мертвий.

— Бо ви його вб’єте.

— Кожен з нас умер би так само, як звичайнісінький злодій, якби вчинив святотатство, наблизившись до вівтаря. Перед лицем богів, мій царевичу, фараон і жрець важать стільки ж, як і невільник.

— Тоді що ж мені робити? — запитав Рамзес.

— Шукати відповіді на свої тривоги в храмі, очистившись молитвою і постом, — відповів жрець. — Відколи існує Єгипет, жоден володар не міг інакше осягнути державну мудрість.

— Я подумаю про це, — мовив царевич. — Хоч я бачу, що найдостойніший Мефрес і ти, святий пророче, хочете зробити мене побожним так само, як мого батька.

— Зовсім ні. Якби ти, володарю, ставши фараоном, обмежився лише військом, тобі довелося б, може, кілька разів на рік брати участь у відправах, бо тебе заступали б у храмі верховні жерці. Та якщо ти хочеш пізнати таємниці храмів, то повинен віддавати шану богам; вони-бо є джерелом мудрості.