Читати книгу - "Гойдалка дихання"

У тебе воші в голові, у бровах, на шиї, під пахвами, на інтимних частинах тіла. У твоїй постелі повно плюскв. Ти голодний. Але ти не говориш: у мене воші, плюскви і голод. Ти кажеш: я тужу за домом. Так ніби тобі ще й цього бракувало.

Дехто проговорює, проспівує, промовчує, переходжує, пересиджує або просипає свою тугу за домом, дуже довго і марно. Дехто говорить, що туга за домом із часом втрачає свою сутність, починає легенько тліти і врешті-решт вичерпується, бо вже не має нічого спільного з конкретною домівкою. Я належу саме до тих, хто так говорить.

Я знаю, що вже навіть на рівні вошей існує три види туги за домом: воші голови, воші інтимних частин тіла і воші одягу. Воші голови повзають і примушують свербіти шкіру голови, за вухами, на бровах, на шиї, біля коренів волосся. Якщо чухається шия, то це може бути і воша з одягу на комірці.

Воші в одязі не повзають. Вони сидять у швах. їх називають вошами одягу, але живляться вони не нитками. Воші інтимних частин тіла повзають у волоссі інтимних частин тіла і примушують тіло свербіти. Слова «інтимні частини тіла» не вживалися. Казали просто: у мене чухається внизу.

Воші бувають різного розміру, але всі вони білі і схожі на маленьких крабів. Якщо їх душити між нігтями, вони сухувато потріскують. Тоді на одному нігті залишається водянистий слід від воші, а на іншому — липкий кров'яний слід.

Яйця вошей прозорі і нанизані рядком, одне за одним, ніби скляна вервиця або прозорі горошини у стручку. Воші стають небезпечними тільки тоді, коли вони заражені тифом. В усіх інших випадках з ними можна співіснувати. Поволі звикаєш до того, що все тіло свербить. Можна було б подумати, що воші переносяться перукарем, через гребінець, з однієї голови на іншу. Але їм це не потрібно, вони просто собі переповзають у бараці з одного ліжка на інше. Ми ставимо ніжки нар у консервні бляшанки з водою, щоб перекрити вошам шлях. Але вони такі ж голодні, як ми, і знаходять інші дороги. Під час переклички, під час стояння у черзі за їжею, за довгими столами у їдальні, під час роботи, коли щось навантажуєш або розвантажуєш, під час перекурів, навіть коли ми танцюємо танго, ми обмінюємося вошами.

Нас стригли наголо спеціальною машинкою, чоловіків у голільні Освальда Енйетера. Жінок у дощаній прибудові до медпункту, біля помешкання російської фельдшерки. Після першої стрижки жінкам дозволяли забрати собі свою косу і покласти до валізи як спогад про себе.

Я не знаю, чому чоловіки ніколи не вичісували один одному вошей. Увечері, якщо на вулиці температура сягає хоча б нуля градусів за Цельсієм, достатньо вирити дірку в землі глибиною тридцять сантиметрів, запхнути туди свій светр і, залишивши назовні шматочок тканини, закопати все решту в дірку. Протягѳм ночі всі воші вилізуть зі светра. На світанку всі вони сидітимуть у білих снігових клубках на виставленому назовні шматочку. Тоді можна одним махом затоптати їх усіх черевиком.

Коли настав березень і земля вже не була промерзла на метр у глибину, ми рили діри між бараками. Шматочки светрів щоночі стирчали з землі, ніби плетений вовняний сад. На світанку він розцвітав білою піною, ніби цвітна капуста. Ми топтали вошей і витягали светри з землі. Светри знову гріли нас, і Цитра-Ломмер сказав:

— Одяг не помирає, навіть якщо його закопати.

Через сім років після мого повернення з табору виповнилося сім років мого життя без вошей. Але щоразу, коли я бачу на своїй тарілці цвітну капусту, я вже 60 років їм вошей зі шматка светра на світанку. І збиті вершки для мене досі не мають нічого спільного з вершками.

Для позбавлення від вошей починаючи з другого табірного року, окрім душу, щосуботи була ще ЕТУБА — камера з гарячим повітрям, нагріта до 100 градусів за Цельсієм. Ми вішали свій одяг на залізні гачки, і вони рухалися на спеціальних коліщатках, подібно до механізмів у холодильній камері бойні. Термічна обробка одягу тривала довше, ніж проміжок часу, протягом якого ми мали теплу воду в душі — приблизно півтори години. Після душу ми стояли у передпокої голі й чекали. Згорблені виснажені постаті, голими ми виглядали як спрацьована робоча худоба. Ніхто з нас не соромився свого голого тіла. Чого соромитися, якщо більше не маєш тіла. Але саме з цією метою ми були тут, у таборі, для фізичної роботи. І чим менше тіла залишалося на кожному, тим більше страждань доводилося через нього терпіти. Ця оболонка належала росіянам. Я ніколи не соромився інших, тільки себе самого, такого, яким я знав себе раніше, з гладенькою шкірою у басейні «Нептун», там, де мене збивали з пантелику пара із запахом лаванди і моменти цілковитого щастя. Там, де я жодного разу не думав про спрацьовану робочу худобу на двох ногах.

Коли одяг повертався з ЕТУБИ, він смердів гарячим і солоним. Одяг був пошкоджений і легко рвався. Але протягом двох-трьох сеансів у гарячій пічці пронесені контрабандою у кишенях цукрові буряки перетворювалися на цукати. У мене ніколи не було цукрових буряків. Була лопата-серце, вугілля, цемент, пісок, шлакоблоки і шлаки з шахти. Був у моєму табірному житті день жахів на картоплі, але я ніколи не бував на полі з цукровими буряками. Тільки ті чоловіки, які у колгоспі навантажували або розвантажували машини з цукровими буряками, могли їсти цукати. Я з дому знав, як смакують цукати: скляного зеленого кольору, червоно-малинового, цитриново-жовтого. Вони стирчали зверху на пляцках, ніби коштовні камені, а потім, під час їжі, застрягали у дірках в зубах. Цукати з цукрових буряків були землисто-брунатного кольору, коли з них знімали шкірку, вони ставали схожими на засклені кулаки. Коли я бачив, як інші їдять, то моя туга за домом їла пляцки з цукатами, а шлунок стискався.

У Новорічну ніч четвертого року у жіночому бараку я також їв бурякові цукати — торт. Він був не спечений, а збудований руками Труді Пелікан. Замість звичайних цукатів —