Читати книгу - "Одіссея капітана Блада"

Тортузі, де він пробув кілька місяців, споряджаючи наново кораблі, взяті ним з ескадри, яка бралася знищити піратів, Блад став об'єктом обожнювання з боку буйного «берегового братства». Всі добивалися високої честі служити під його командою, і це дало йому рідкісну змогу бути вибагливим і ретельно добирати склад команд для нових кораблів своєї ескадри. Коли він вирушив у новий похід, під його командою було вже п'ять прекрасно оснащених кораблів і понад тисячу корсарів. Це вже була не тільки слава, а й міць і сила. Три захоплених іспанських галеони він з якимось академічним гумором перейменував на «Клото», «Лахесіс» і «Атропос»,[59] ніби сповіщаючи цим, що віднині вони будуть вершителями долі тих іспанців, які зустрічатимуться йому на морях.

У Європі звістка про цей флот, що прилетіла слідом за звісткою про розгром іспанського адмірала під Маракайбо, викликала сенсацію. Іспанія і Англія були збентежені, хоча причини такого занепокоєння були в них різні і коли ви не полінуєтесь і переглянете дипломатичне листування, яке велося з цього приводу, то побачите, що воно солідне за обсягом, але не завжди коректне.

Тим часом у Карібському морі іспанський адмірал дон Мігель д'Еспіноса, мов божевільний, кидався на всіх, хто траплявся в нього на шляху. Після нечуваної поразки від рук Блада адмірал впав у немилість, і це справді мало не довело адмірала до божевілля. Та, оцінивши все тверезо, не можна не поспівчувати дону Мігелю. Ненависть стала щоденною стравою цієї нещасної людини, а жадоба помсти не переставала свердлити його мозок. Мов навіжений, гасав він по Карібському морю, шукаючи зустрічі з своїм ворогом, і, не знаходячи його, задовольнявся тим, що нападав на всі англійські і французькі кораблі, які зустрічалися на його шляху.

Мабуть, немає потреби доводити, що уславлений флотоводець і відомий гранд Іспанії, втративши здоровий глузд, у свою чергу сам став піратом. Вища державна рада, звісно, могла б засудити корсарські дії адмірала. Але що могло це значити для людини, яку і так уже засудили, без всякої надії на прощення? От якби він, виявивши хист і спритність, спіймав та повісив Блада, то, можливо, Іспанія поблажливіше поставилася б до того, що він витворяв зараз, і до тих втрат, яких він зазнав раніше.

Нехтуючи тим, що Блад зараз значно переважав його в силі, іспанський адмірал наполегливо шукав пірата по невторованих морських просторах. Проте цілий рік розшуки були марними. І ось, нарешті, вони зустрілися, але при дуже дивних обставинах.

15 вересня 1688 року — в знаменний в історії Англії день[60] — три кораблі, що мали значний вплив на дальшу долю наших героїв, спінювали воду Карібського моря.

Першим з них був флагманський корабель «Арабелла». Буря в районі Малих Антільських островів одірвала його від ескадри. Це сталося десь між 10° північної широти і 74° західної довготи. Борючись із поривчастим південно-східним бризом у цю задушливу пору року і пробиваючись до Надвітряної протоки, «Арабелла» поспішала до острова Тортуги — місця зустрічі для кораблів, які загубили один одного.

Другим кораблем був величезний іспанський галеон «Мілагроса», на борту якого плавав мстивий дон Мігель. Його супроводжував менший фрегат «Гідальго», з яким вони вичікували піратів біля південно-західних берегів Гаїті.

Третім і останнім з тих, що нас зараз цікавлять, був англійський військовий корабель, який у цей день стояв на якорі в французькому порту Сен-Нікола на північно-західному побережжі Гаїті. Він ішов з Плімута на Ямайку і мав на борту визначну особу — лорда Джуліана Уейда, який їхав з відповідальним і делікатним дорученням від свого родича лорда Сендерленда. Делікатність ця випливала безпосередньо з уже згаданого не дуже приємного листування між Англією і Іспанією.

Французький уряд, так само як і англійський, дуже занепокоєний розбоєм корсарів, які загострювали і до того напружені відносини з Іспанією, марно намагався покласти цьому край, зобов'язуючи своїх губернаторів у колоніях вжити найрішучіших заходів до піратів. Губернатори ж, за прикладом свого тортузького колеги, наживалися, спілкуючись із піратами, або, так само як губернатор французького Гаїті, вважали, що піратів треба не знищувати, а заохочувати, бо вони відіграють роль стримуючої сили проти могутності й зазіхань ненажерливої Іспанії, яка так і прагне урвати якусь колонію у інших націй. Саме тому вони побоювались, щоб корсари у відповідь на круті урядові заходи не подалися бува на південь і не почали шукати для своєї діяльності нових районів.

Міністр закордонних справ Англії лорд Сендерленд, щоб задовольнити настирливі домагання короля Якова якнайскоріше заспокоїти Іспанію, посол якої неодноразово і в категоричній формі нагадував про невдоволення свого уряду, призначив губернатором Ямайки сильну і рішучу людину, найвпливовішого плантатора Барбадоса — полковника Бішопа.

Залишивши свої плантації на Барбадосі, де непомірно множилось його багатство, полковник прийняв пост з особливим запалом, що пояснювався нестримною жадобою звести особисті рахунки з Пітером Бладом.

Прибувши на Ямайку, полковник Бішоп відразу ж дав відчути піратам, що він не збирається з ними панькатись. Багатьом із них довелося скрутно, і тільки один корсар, за яким він, власне, найбільше полював, його колишній раб Пітер Блад, незважаючи на всі зусилля полковника, весь час вислизав у нього з рук. Він невблаганно тривожив іспанців і на воді, і на суші. Зрозуміло, що це сприяло зростанню напруження у взаєминах між Англією та Іспанією, що було особливо небажаним у той час, коли мир в Європі і так зберігався ціною великих зусиль.

Доведений до розпачу не тільки зростаючим роздратуванням, але й постійними докорами з Лондона за невміння впоратися з Бладом, полковник Бішоп дійшов до того, що вирішив захопити піратів на Тортузі, де вони знайшли притулок.

Та на щастя для себе він зразу ж відмовився від цього рискованого задуму. Його стримали не тільки міцні природні укріплення острова, а й міркування, що наскок на Тортугу, яка є все-таки колонією Франції, може бути розцінений французьким урядом, як тяжка образа дружньої держави.

І все ж полковникові Бішопу здавалося, що коли не вжити рішучих заходів, то тоді, власне, нічого не зміниться від його присутності на Ямайці. Свої сумніви він виклав у листі до міністра закордонних справ.

Цей лист, що по суті правдиво відбивав справжній стан речей, справив на лорда Сендерленда гнітюче враження. Лорд уже тепер не вірив, що можна розв'язати це неприємне питання звичайними засобами. Він пригадав Мор-гана, якого в часи Карла II залучили до королівської служби, і подумав, що таких надзвичайних заходів можна було б вжити з користю для обох сторін і до капітана Блада. Його світлість