Читати книгу - "Три товариші"

Защебетали пташки. Десь грюкнули двері. Це, очевидно, була пані Бендер, няня з притулку для немовлят. Я глянув на годинник. За півгодини Фріда буде в кухні, тоді ми вже не зможемо вийти непомітно. Пат ще спала. Вона дихала глибоко й рівномірно. Будити її було б злочином. Але ж треба було…

— Пат…

Вона щось промурмотіла уві сні.

— Пат… — я проклинав усі на світі мебльовані кімнати…

— Пат, пора… Треба нам тебе одягти…

Вона розплющила очі й посміхнулась, розніжена сном, як дитина.

Мене і цей раз, як і завжди, приємно вразила оця її радість пробудження, я так любив у ній це… Бо я ніколи не прокидався радісний.

— Пат… Пані Залевська вже промиває свої штучні зуби…

— Я на сьогодні залишуся в тебе…

— Отут?

— Так…

Я підвівся.

— Блискуча ідея… але ж твої речі… це ж вечірні туфлі і плаття.

— То я й пробуду до вечора…

— А що ж удома скажуть?

— А ми подзвонимо туди, скажемо, що я десь-то заночувала…

— Це можна… Ти хочеш їсти?

— Ще ні.

— На всякий випадок я швиденько хапну кілька свіжих булочок. Рознощик вішає їх біля вхідних дверей… Тепер саме час…

Повернувшись, я побачив, що Пат стоїть біля вікна. На ній були тільки її сріблясті черевички. М'яке ранкове світло наче вуаллю вкривало її плечі.

— То ми забули все вчорашнє, Пат, правда? — сказав я.

Вона кивнула, не обернувшись до мене.

— Ми просто не будемо більш разом із сторонніми людьми. Справжня любов не зносить чужих. Тоді ми й не посваримось, не будемо й ревнувати. До біса цього Бройєра з усім його_товариством, правда ж?

— Так, — сказала вона, — і цю Марковіц теж.

— Марковіц? А це хто?

— Та, з якою ти сидів коло стойки в «Каскаді».

— Ага, ота, — сказав я, раптом відчувши якесь задоволення, — ота, значить…

Я вивернув свої кишені.

— Глянь-но сюди. Хоч на дещо згодилася вся ця історія — я виграв у покер цілу купу грошей. На них ми сьогодні ввечері кудись підемо, га? Але по-справжньому, без чужих. А за них ми забули, правда?

Вона кивнула.

Сонце сходило з-за дахів будинку профспілок. Заблищали вікна. Волосся Пат променіло, плечі стали злотаві.

— Як це ти там казала, хто такий цей Бройєр? Я маю на увазі — за фахом?

— Архітектор.

— Архітектор, — повторив я, дещо неприємно вражений, бо був би радніший почути, що він взагалі ніщо, — ну й нехай собі архітектор, що ж із того, правда ж, Пат?

— Так, любий мій.

— Нічого ж особливого, так?

— Анічогісінько! — переконливо сказала Пат, обернулася, розсміялася. — Це ж абсолютно ніщо, ніщо, та й годі. Тьфу — та й усе!

— А ця комірчина, Пат, хіба вона така вже жалюгідна, га? Звичайно, інші люди мають кра…

— Вона — чудова, ця комірчина, — перебила мене Пат, — це прекрасна комірчина, я не знаю, чи є десь краща, любий мій!

— А я, Пат, у мене ж чимало недоліків, я ж усього тільки шофер таксі, але ж…

— Ти мій найлюбіший, ти ж хапаєш чужі булочки, ти ж глушиш ром, ти мій любий…

Одним рвучким рухом вона кинулася мені в обійми.

— Ах, ти — мій дурненький, як же хороше жити!

— Тільки з тобою, Пат! Їй-бо, Пат!

Ранок розгорявся, променів. Над могильними плитами внизу лежала тонка смуга туману, розходячись на всі боки. Верхівки дерев були щедро освітлені сонцем. З димарів будинків підіймався, звиваючись кільцями, дим. Кричали рознощики перших ранкових газет. Ми лягли, щоб віддатись вранішньому сну, чутливій дрімоті, що межує із мріями уві сні… Ми лежали, обнявшись, летячи кудись у дивний світ невідомого, зливши свої віддихи в один…

Потім, о дев'ятій, я подзвонив спершу підполковникові Егберту фон-Гаке від імені таємного радника Буркгарда, а тоді Ленцові, щоб доручити йому ранкову поїздку на таксі.

Той зараз же перебив мене:

— Та облиш, дитинко. Адже не дурно твій Готфрід знавець різних коливань людського серця… Я цього й сподівався. Бажаю успіху, ти, щасливчику!

— Замовкни, — сказав я йому радісно.

А в кухні заявив, що я хворий і до півдня лежатиму в ліжку. Після того мені довелося аж тричі відбивати атаку занепокоєної пані Залевської, що пропонувала мені то чай з ромашкою, то аспірин, то компреси. Потім мені вдалося непомітно пхнути Пат до ванної кімнати, і нам дали спокій.

XIV

Через тиждень до нашого подвір'я несподівано заїхав на своєму форді булочник.

— А вийди-но, Роббі, — сказав Ленд, кинувши злісний погляд крізь вікно, — цей тістечковий женолюб, мабуть, хоче заявити нам якусь рекламацію.

Булочник був у похмурому настрої.

— Щось із машиною? — запитав я.

— Навпаки, — заперечив він, хитнувши головою. — Вона ходить прекрасно. Стала як нова.

— Безперечно, як нова, — ствердив я, поглядаючи на нього з дедалі більшим зацікавленням.

— Справа в тім, що… одним словом, мені потрібна інша машина. Більша… — Він озирнувся: — Здається, у вас був тоді кадилак?

Я одразу збагнув, що сталося. Чорнява, з якою він жив, таки прогризла йому голову!

— Еге, кадилак… — мрійно вимовив я, — треба вам було тоді хапати його! Це ж був екземпляр! Красунь! Пішов за сім тисяч марок. За півціни!

— Ну, так уже й за півціни…

— Кажу ж вам, що за півціни, — наполегливо повторив я, розмірковуючи, що тут можна вдіяти, а тоді сказав: -Можна б попитати, може, якраз тому, хто її тоді купив, потрібні гроші. Тепер так буває… Одну хвилиночку…

Я пішов до майстерні і швиденько розказав, що саме трапилось.

Готфрід аж підскочив.

— Хлопці! Де б нам хутко дістати якогось старого кадилака?

— Про це вже я сам подбаю, — запевнив я, — а ти краще потурбуйся про те, щоб булочник часом не втік.

— Гаразд!

Готфрід вибіг з майстерні. А я подзвонив до Блюменталя. Щоправда, великої надії я не плекав, а втім — чому й не спробувати! Блюменталь був у себе в конторі.

— Хочете продати свого кадилака? — спитав я без зайвих слів.

Блюменталь розсміявся.

— У мене є й покупець, — вів я далі, — сплатить готівкою — гроші на стіл.

— Готівкою… — трохи подумавши, вимовив Блюменталь, — в наші час це слово звучить надто поетично…

— Отож і я так думаю… — підтвердив я, раптом відчувши впевненість. — Ну, то як воно, можна б нам