Читати книгу - "Три товариші"

— Поговорити завжди можна… — відказав Блюменталь.

— Добре. Коли я міг би з вами побачитись?

— Сьогодні вдень після обіду я матиму час. Ну, скажімо, о другій годині у мене в конторі.

— Гаразд.

Я поклав трубку.

— Отто, — звернувся я дещо схвильований до Кестера, — ніколи я цього не сподівався, але здається мені, що наш кадилак повернеться назад!

Кестер одірвався од своїх паперів.

— Справді? Він хоче його продати?

Я кивнув головою і подивився крізь вікно на Ленца, який енергійно умовляв булочника.

— Не так він це робить, — сказав я занепокоєно, — дуже багато балакає. А булочник страшенно недовірливий, його треба умовляти мовчанкою. Негайно ж піду зміню Готфріда.

Кестер засміявся.

— Ні пуху тобі ні пера, Роббі!

Підморгнувши йому, я вийшов. Але тут я не повірив власним вухам: Готфрід і не думав завчасно оспівувати кадилак. Він завзято пояснював будочникові, як індійці в Південній Америці печуть хліб з кукурудзи. Я кинув на нього вдячний погляд, а тоді звернувся до будочника.

— На жаль, той чоловік не хоче продати…

— Так я й знав, — швидко вимовив Ленц, ніби ми з ним наперед умовилися…

Я знизав плечима.

— Шкода, звичайно… Але мені це зрозуміло…

Булочник стояв у нерішучості. Я глянув на Ленца. Він зараз же спитав:

— А ти не зможеш іще раз таки спробувати?

— Це-то звичайно, — відповів я. — Поки що я принаймні добився того, що ми з ним сьогодні вдень зустрінемось. Де б мені тоді з вами побачитись? — спитав я будочника.

— О четвертій я буду тут поблизу. Отож заїду ще раз…

— Добре. Я тоді вже знатиму напевно, що й як… Сподіваюся, що діло все ж таки вийде…

Булочник кивнув. Тоді сів у свого форда та й подався.

— Ти, мабуть, чи не здурів, — насипався на мене Ленц, як тільки булочник зник за рогом. — Спершу наказав мені затримати цього типа мало не силоміць, а тоді сам пустив його так, ні з чим…

— Логіка і психологія, мій любий Готфріде! — відповів я, плескаючи його по плечу. — Цього ти ще не можеш второпати…

Ленц скинув мою руку…

— Психологія! — відказав він зневажливо. — Найкраща психологія — це щасливий випадок, та й усе! А він саме й трапився! А тепер цей тип ніколи вже не повернеться назад…

— О четвертій годині приїде…

Готфрід жалісливо глянув на мене.

— Йдем на парі? — спитав він.

— Згода! Але ти програєш. Булочника я знаю краще, як ти! його за один раз не вламаєш. Та, окрім того, я ж не можу спродати йому те, чого в нас самих поки що немає…

— Ах, боже ти мій милий, та коли тільки в цьому справа, — сказав, похитуючи головою, Готфрід, — то з тебе, дитинко, нічого путнього в житті не вийде. З того ж бо починаються справжні гешефти. Ходімо, я тобі зараз безкоштовно прочитаю курс про сучасне економічне життя…

Удень я пішов до Блюменталя. По дорозі відчував себе молоденьким козеням, що має одвідати старого вовка. Сонце припікало асфальт, і з кожним кроком у мене все менше ставало бажання бути підсмаженим ще й отим Блюменталем. Найліпше — без довгих розмов. Тому я, ввійшовши, негайно ж почав говорити, перш ніж він розкрив рота:

— Пане Блюменталь, ось вам просто з порога серйозна пропозиція: за кадилак ви сплатили п'ять з половиною тисяч марок, а я вам даю за нього шість тисяч при умові, що я його дійсно збуду. Це вирішиться сьогодні ввечері…

Блюменталь у величній позі сидів за своїм письмовим столом і саме їв яблуко. Він перестав на якусь хвилинку жувати і глянув на мене.

— Добре, — просопів він і знову взявся за яблуко.

Я почекав, поки він кинув огризок у кошик.

— То ви згодні? — спитав я тоді.

— Один момент!… — Він витяг нове яблуко з шухляди стола. — Хочете яблуко?

— Дякую, саме зараз не хочеться…

Блюменталь завзято вп'явся зубами в яблуко.

— Їжте більше яблук, пане Локамп! Яблука продовжують життя! Щодня кілька яблук — і вам ніколи не буде потрібен лікар!

— Навіть і тоді, коли зламаю собі руку?

Він оскалився, кинув геть другий огризок і підвівся.

— А ви тоді ніколи не зламаєте собі руку!

— Це й справді практична порада, — сказав я, вичікуючи, що ж тепер буде. Ця розмова про яблука видавалася мені надто підозрілою.

Блюменталь витяг з маленької шафки ящик з сигарами і почастував мене. Це була вже знайома мені марка «Корона».

— І вони продовжують життя? — спитав я.

— Ні, скорочують. Коли їсти яблука, то й виходить так на так… урівноважується… — Він пахнув димом і подивився на мене знизу, схиливши голову набік, як за мислений птах. — Щоб завжди виходило так на так, пане Локамп, щоб урівноважувалося… в цьому й є великий секрет життя…

— Коли зумієш…

Він підморгнув мені.

— Ото ж і воно! Вміти — ось у чому секрет! Ми забагато знаємо, та замало можемо. Тому що забагато

знаємо. — Він засміявся. — Пробачте, по обіді я люблю пофілософствувати…

— Це ж бо найкращий час для філософії, — докинув я. — То з кадилаком ми, значить, теж досягнемо рівноваги, так?

Він підняв руку.

— Одну секунду…

Скорений цим жестом, я похилив голову… Блюменталь помітив це і засміявся.

— Не те, що ви думаєте, ні! Просто хотів зробити вам комплімент. Напад зненацька — просто з порога та ще й з відкритими картами! Тут ви добре врахували натуру старого Блюменталя. Знаєте, чого я чекав?

— Що я почну пропонувати вам чотири з половиною тисячі марок?

— Саме цього! Але тоді було б вам скрутно. Адже ви хочете продати за сім, так?

Я обережно здвигнув плечима.

— Чому саме за сім?…

— Бо ви ж тоді з мене те ж саме заправили…

— У вас чудова пам'ять, — сказав я.

— На цифри. Тільки на цифри. На жаль… Ну, то щоб покінчити справу: можете за цю ціну брати машину.

Ми вдарили по руках.

— Слава тобі, господи, — сказав я, полегшено зітхнувши, — за довгий час перше дільце! Кадилак, здається, приносить нам щастя!…

— Мені теж, — підтримав мене Блюменталь. — Адже й я заробив на ньому п'ятсот марок.

— Та й справді так. Але чому ви, власне кажучи, так швидко його знову продали? Не сподобався вам?

— Звичайний забобон, — пояснив Блюменталь. — Я не обминаю жодний ґешефт, на якому можна заробити…

— Чудовий забобон, — відказав я.

Він похитав