Читати книгу - "Емілі в пошуках веселки"

— Я нічого… не можу вдіяти… о, і я так шкодую про всі ті слова, що їх сказала на твою адресу, маленька чотирнадцятирічна… Ти не була дурною, ти була мудрою… ти знала.

— Усе це трохи вдарило їй у голову, — сказав самому собі кузен Джиммі. — Це й не дивно: після стількох відмов. Однак незабаром з нею знову все буде добре.

У липні Ільза і Тедді приїхали додому на коротких десять днів. Як так траплялося, дивувалась Емілі, що вони завжди приїздять разом? Це не може бути простим збігом. Її лякав їхній приїзд, і вона палко бажала, щоб усе це якнайшвидше скінчилося. Було б добре побачитися з Ільзою: з нею Емілі ніколи не почувалася незнайомкою. Неважливо, скільки часу її не було; коли вона верталася, вона виявлялася старою доброю Ільзою. Але Емілі не бажала бачити Тедді. Тедді, який забув її. Який після свого від’їзду не написав їй жодного листа. Тедді, який став уже відомим завдяки своїм портретам гарних жінок. Таким відомим та успішним, що, як писала Ільза, вже мав намір покинути роботу ілюстратора журналів. Дізнавшись про це, Емілі відчула певну полегкість. Вона більше не боятиметься побачити в котромусь журналі власне обличчя і власну душу, що дивитимуться на неї з ілюстрації, в кутку якої буде написано «Фредерик Кент» — ніби оголошення: «знайте всі чоловіки, що ця дівчина належить мені». Причому портрети з її обличчям обурювали Емілі менше за ті, які мали лише її очі. Щоб намалювати так її очі, Тедді мусив знати все, що було в неї на душі. Ця думка завжди сповнювала її гніву та сорому… і відчуття повної безпомічності. Вона не могла, не насмілювалася сказати Тедді, щоб він припинив використовувати її як модель. Вона ніколи не давала йому зрозуміти, що помітила бодай якусь схожість між собою та його ілюстраціями. Вона ніколи йому цього не покаже.

А тепер він приїздив додому — мав прибути з дня на день. Якби б лиш Емілі могла поїхати на декілька тижнів, під будь-яким приводом. Панна Роял уже давно чекала її в гості у Нью-Йорку. Але вона не могла поїхати, коли поверталась Ільза.

Годі — Емілі взяла себе в руки. Яка ж вона дурепа! Тедді як люблячий син вертався додому, аби побачитися з матір’ю. І, без сумніву, він буде радий зустріти старих друзів, щоб разом насолодитися спогадами. І чому щось має її непокоїти? Вона вже мала би позбутися цієї смішної зацикленості на собі. І позбудеться.

Вона сиділа коло свого прочиненого вікна. Ніч ззовні нагадувала пишну темну запашну квітку. Це була ніч очікування, ніч, у яку щось має статися. Тиша… Чути лише найпрекрасніші з приглушених звуків: найлегший шепіт дерев, найтихіше зітхання вітру, ледве чутні стогони моря.

— О, яка краса! — пристрасно прошепотіла Емілі, простягаючи руки до зірок. — Що б я без вас робила всі ці роки?

Краса ночі, її пахощі і загадковість. Її душа наповнилась усім цим по самі вінця. Крім неї й цієї ночі, нічого більш не існувало. Вона випросталася, підіймаючи обличчя до немовби всіяного коштовностями неба у раптовому екстазі.

А потім вона почула. М’який сріблястий свист у гайку Високого Джона — дві високі ноти й одна довга низька. Це був старий, старий поклик, який одного разу вже змусив її летіти в тінь попід ялинами.

Емілі різко сіла й немов закам’яніла, її бліде обличчя опинилось якраз у рамці з виноградної лози, що обплітала її вікно. Він тут, Тедді тут, у гайку Високого Джона, і він чекає на неї, кличе її, як раніше. Він чекає на неї!

Вона майже звелася на рівні ноги, майже збігла сходами до тіней знадвору — прегарних запашних тіней, де він чекав її. Але…

Може, він лише хоче знати, чи досі має над нею владу?

Два роки тому він поїхав, навіть не написавши їй жодного слова на прощання. Чи пробачить це Мурреївна? Чи побіжить Мурреївна зустрічати чоловіка, для якого так мало значить? Ні, Мурреївна не стане цього робити. У тьмяному світлі місяця можна було побачити, як на молодому обличчі Емілі з’явилися затяті зморшки. Вона не піде. Нехай кличе, скільки забажає. Безсмертне «Лиш свисни, й я прийду до тебе, любий мій»! Але це не для Емілії Берд Стар. Нехай Тедді Кент не уявляє собі, що може просто піти як два роки тому, а тоді повернутись і побачити, як вона покірно чекає його хазяйського поклику.

Свист почувся знову, потім ще раз. Він тут, так близько до неї… Наступної ж миті, якби б вона лиш захотіла, вона могла б уже бути поряд з ним… її долоні у його руках… його очі дивляться у її… та зненацька…

Він пішов, навіть не попрощавшись!

Емілі рішуче встала й засвітила лампу. Вона сіла за свій письмовий стіл коло вікна й занурилась у письменство — або щось подібне до нього. Вона вперто писала (а наступного дня всі аркуші були списані рядками старих віршів, вивчених ще у школі) і наслухала. Чи покличе він знову? Ще раз? Не покликав. Коли вона вже була впевнена, що більше його не почує, то вимкнула світло й кинулась у ліжко, ткнувшись обличчям у подушку. Мурреївська гордість була задоволена. Вона ясно дала йому зрозуміти, що він більше не зможе змусити її вибігти самим лише свистом. О, як же вона була рада своїй непохитності. І, безсумнівно, саме через це її подушка була зрошена несамовитими слізьми.

Наступного вечора він приїхав разом з Ільзою на своїй новій машині. І були рукостискання, і веселощі, і сміх — багато-багато сміху. Ільза мала блискучий вигляд у великому жовтому капелюсі, оздобленому малиновими трояндами. Це був один з тих екстравагантних капелюхів, що їх могла вдягти лиш Ільза. Як несхоже це було на бідно вдягнену Ільзу, майже обірванку, якою