Читати книгу - "Нарис загальної історії"

Цю стихійну інтеграцію китайського суспільства можна подати у формі спіралі. Ця форма досить добре підтверджує давню гіпотезу Кристеллера про стихійно шестикутну структуру мереж проживання. Кожний місцевий ринок оточений першим колом із шести сіл, яке своєю чергою оточене другим колом із дванадцяти сіл. У кожного ринку близько вісімнадцяти сіл-сателітів. Села, що розташовані на межі між двома шестикутниками, підтримують стосунки тільки з одним ринком. Така односторонність відбиває те, що кожний шестикутник утворює дискретну одиницю, автаркія якої ламається тільки за допомогою її ринку. На вищому рівні відмічається, що кожний проміжний ринок оточений загалом шістьма місцевими ринками. Але кожний сателіт розташований на межі й підтримує стосунки з двома-трьома проміжними ринками, а не тільки з проміжним ринком свого шестикутника. Аналогічний багатосторонній характер спостерігається на рівні центральних ринків, де кожний проміжний ринок, який належить до системи центрального, теж пов’язаний з одним або двома іншими центральними ринками. Шестикутна геометрична структура важлива не так, як реальність, яку вона відбиває, а саме, що традиційне китайське суспільство організоване з великої кількості інтегрованих мереж і всі вони відкриті одна до одної. Ніщо не мало б перешкодити стихійному виникненню найвищої мережі, яка охоплювала б своєю інтегруючою мережею весь Китай. Досить було б мати єдину економічну столицю, що збігалася б або не збігалася з політичною столицею, таку економічну столицю, куди сходилися б усі продукти з Китаю та з інших місць, які можна було б вивозити за межі Китаю чи перерозподіляти в усьому Китаї. Такої столиці не було аж до початку XX ст. з тієї вирішальної причини, що економічні потоки були надто слабкі, щоб стати підставою для її існування. Можна також сказати, що відсутність такої столиці та згадана слабкість економічних потоків означають, що економічний Китай був радше сумою економічних вузлів, а не єдиним інтегрованим ринком.

Тепер спробуємо точніше окреслити базову одиницю цієї конструкції. Найвищою одиницею є не село, а кущ сіл, зосереджений навколо свого місцевого ринку. Саме ця спільнота утворює цеглину, з якої побудований дім китайського суспільства. У кожної цеглини однаковий паспорт: район десь у п’ятдесят квадратних кілометрів, тобто з радіусом чотири або п’ять кілометрів, вісім тисяч жителів, що мешкають у півтори тисячі хатинок, розподілених по вісімнадцяти селах. З одного боку, спільнота досить невелика, і її члени зустрічаються досить часто завдяки ринкові-центру, а отже, усі знають одне одного. З іншого боку, досягнуті цифри дискваліфікують її як тісну спільноту, згуртовану активними емоційними стосунками. Такі тісні й активні стосунки зустрічаються на рівні села. У ньому мешкають кілька сотень людей, усі мають між собою родинні зв’язки й походять з одного роду, який своєю чергою походить від близького батьківського роду. Вирішальним атомом є не окрема людина. Звичайно, з фізичної точки зору існують тільки індивіди, але вони мають соціальну істотність тільки як представники груп. Головною групою є моногамна сім’я, чоловік, жінка, їхні діти в своїй хаті, зі своїм городом, власниками якого вони рідко бувають. Кожна сім’я своєю чергою — це осередок у рідні, яка зберегла свою єдність і здатність до інтеграції та продовжує прадавній культ пращурів. Родова система живе, зберігаючи релігійні функції та забезпечуючи свою роль служби взаємодопомоги та рятівного канату, але вона втрачає будь-яку морфологічну слушність: племінна сегментація та її стихійні механізми злиття в пошуках рівноваги подолані ще кілька тисячоліть тому. Наслідком утримання родових зв’язків є те, що в нижній цеглині всі мешканці більш-менш споріднені між собою. Але базова одиниця — це не родина, усі члени якої стояли б на одній дошці. Стратифікація виявляється тут у вигляді одного чи декількох поколінь — локальних паростків більш широкого роду, які посідають місця достойників, що базуються на власності на землю, яку здають в оренду сім’ям і яку вони обробляють.

Базова одиниця виконує всі функції і має всі реалії майже автаркійного мікрокосму. У цих межах забезпечуються всі види послуг. Тут є повитуха, лихвар, кравець, найманий працівник, а ще сваха, бо це — одиниця ендогамна, де кожен повинен знайти собі подружжя. У мікрокосму є своя релігійна реальність. Його спільне святилище знаходиться в головному храмі місцевого центру. У цьому храмі, присвяченому предковічному божеству, порядкують благочестиві люди центру та набожні достойники сусідніх сіл: тут немає священиків і духовенства в будь-якій формі. Щороку спеціальний комітет, до якого входять основні торгівці та найвпли-вовіші представники місцевої еліти, влаштовує велике свято. Божество, на честь якого його влаштовують, «діє» на всій території одиниці й об’єднує навколо себе всіх мешканців. Щоб забезпечити порядок у такому стихійному скупченні кількох тисяч осіб, створюється поліція з добровольців цього маленького району. У цих межах створюють також професійні об’єднання та спілки, що опікуються місцевими інтересами: тваринники, теслярі, мулярі тощо; ведуть роботи з іригації: прокладають і утримують у належному стані канали, будують греблі, водогони. На цьому рівні, а не в селах, організуються колективні розваги: казкарі, мандрівні театральні трупи, азартні ігри, кулачні двобої, виступи фокусників. Урешті-решт, «соціальна цеглина» — також і фізична опора для культурних особливостей, релігійного фольклору, діалектів, системи мір і вагів.

Усе сприяє тому, щоб цю базову одиницю сприймати як інтегроване ціле. Вона є такою ще й тому, що в ній діє самоврядування. У села немає адміністрації як такої, оскільки воно ідентифікується як рід: спільні справи ведуть сімейні ради та старійшини. У місцевому центрі так само немає адміністрації. Щоб правильно зрозуміти, як ведуться місцеві справи, треба звернутися до стосунків між елітою й народом. Визначення та критерій належності до еліти дуже простий: потрібно бути землевласником, неробою (а це означає, що землі віддають народові в оренду чи в половинщину) і освіченим. У жодному селі немає представників еліти, але в кожному місцевому центрі є кілька таких сімей. Вони постачають місцевих достойників, які дбають про все. Вони тримають свій «двір» при чайному домі, який є фактично центром суспільного життя. Саме тут до достойників звертаються, щоб розв’язати суперечки між селами чи між власниками та їхніми орендарями. Вони отримують, фільтрують і адаптують накази від імперії. Вони користуються товарами й послугами, які надходять з інших місць, і водночас поширюють їх на більші кола. Вони є вмістилищем елементів великої культурної традиції та ідеології еліти, які просотуються, отож, аж до місцевого рівня. Вони відіграють основну роль у поширенні й збереженні спільної китайської