Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

«Тож у нього не було шансів урятуватися?»

«Єдиний шанс для нього був — це приповзти до влади на колінах й благати про прощення, але для цього він занадто багато страждав».

«Олексій зазвичай називав себе “простим робітником”. Він завжди казав: “Я лише простий робітник”, — бо знав, що вже не є пересічною людиною».

«Він пройшов ту точку, коли ще можна було відмовитися від боротьби з ними, й був готовий до всього, що вони можуть із ним зробити».

Ми на мить замовкли, раптом усвідомивши, що говоримо про Нікітіна в минулому часі.

Минали дні, а ми більше нічого не чули про Нікітіна, аж поки Вірі Серебровій зателефонував хтось із Донецька й повідомив коротко, що Нікітін перебуває в донецькій психіатричній лікарні № 2 й що його відвідали там сестра та інші родичі. У нього дуже висока температура внаслідок низки ін’єкцій (можливо, сульфазина) та сильні болі.

Тим часом довкола Сереброва стали стискатися щупальця КДБ. Вранці 8 січня агенти держбезпеки прийшли на його квартиру з обшуком, і по його завершенні Сереброва заарештували й доправили до Лефортова. Він став останнім заарештованим у Москві членом Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях.

Оскільки Нікітін знову опинився в психіатричній клініці, я вирішив, що маю щось зробити на його захист. Сімнадцятого січня я поїхав до Харкова, щоби зустрітися з Корягіним. До мене дійшла звістка, що Нікітіна перевели до дніпропетровської психіатричної спецлікарні. Саме Корягін оголосив Нікітіна психічно здоровим, тож я вирішив просити його про підтвердження цього діагнозу, щоб я міг написати статтю для Financial Times, продемонструвавши невиправданість ув’язнення Нікітіна.

Корягін прийняв мене та Тоні Барб’єрі з газети Baltimore Sun у себе вдома, де його дружина Галина влаштувала на нашу честь вишуканий бенкет.

Після обіду я спитав Корягіна, чи готовий він повторити свій діагноз стосовно Нікітіна для публікацій у Financial Times і Baltimore Sun. Він енергійно закивав головою.

«Зайве нагадувати Вам, — сказав я, — що наша бесіда становить для Вас чималий ризик».

«Просто ставте запитання».

Я ввімкнув магнітофон і попросив Корягіна говорити в мікрофон.

«Чи знайомі Ви з Олексієм Нікітіним?» — запитав я.

«Так».

«Як би Ви його схарактеризували?»

«Я оглядав Олексія Нікітіна у вересні 1980 року і на підставі цього огляду можу сказати, що він належить до типу енергійних, активних людей, здатних бути успішними в будь-якому суспільстві, незалежно від соціальної системи».

«Чи помітили Ви в нього якісь ознаки психічного захворювання?»

«Ні, він не виявив жодних симптомів шизофренії, яка зазвичай супроводжується зниженням рівня активності пацієнта, або параної, хоча в нього й було негативне ставлення до оточення внаслідок конфлікту з місцевою владою, що тривав роками. У нього не було ускладнень мовлення, він був здатний до глибоких міркувань і формулював свої думки швидко та стисло».

«Я отримав інформацію, що Нікітіна помістили до психіатричної лікарні, — сказав я. — Чи можете Ви уявити якісь законні підстави для цього?»

«Я дійшов висновку, оглянувши Нікітіна, — відповів Корягін, — що для двох його попередніх перебувань у психлікарнях не було жодних підстав. Я схильний думати, що й теперішня його госпіталізація — такого самого характеру».

Зроблене Корягіним публічне підтвердження психічного здоров’я Нікітіна було одним із джерел його підтримки, але самому Корягіну воно фактично гарантувало арешт.

Тринадцятого лютого подружжя Корягіних їхало в потязі Харків — Москва, коли до їхнього купе в пошуках «злочинця» вдерлися двоє міліціонерів і троє агентів КДБ у цивільному. Вони мали із собою фотографію й, побачивши Корягіна, заарештували його.

Коли потяг зупинився в Бєлгороді, першій зупинці на шляху до Москви, Корягіних зняли з потяга, й Анатолія забрали.

Тим часом Нікітін залишався ув’язненим у похмурому світі радянських психіатричних лікарень.

Вісімнадцятого травня Люба Полудняк приїхала до Дніпропетровська відвідати брата. Їй не дозволили його побачити, але один із лікарів запевнив її, що його «лікують».

Лише в грудні 1981 року Любові нарешті дозволили побачитися з Нікітіним. Він не міг розмовляти з нею відверто в присутності охоронців, але виглядав бадьорим і доволі здоровим. Можливо, під час цього чергового ув’язнення в лікарні йому давали менше ліків, але на початку 1982 року ставлення до дисидентів у країні стало жорсткішим. Юрій Андропов, очільник КДБ, розпочав кампанію, спрямовану на перехоплення влади у вмираючого Леоніда Брежнєва.

У січні 1982 року Нікітіна було переведено до спеціальної психіатричної лікарні в Талгарі (Казахстан), і наступні два роки про його долю практично нічого не можна було дізнатися. Завіса мовчання прорвалася лише на початку 1984 року, коли Нікітіна перевезли назад до донецької психлікарні № 2. Проте на цей час він уже ні для кого не становив загрози. Він умирав від раку шлунка й майже не підводився з ліжка. В лікарні Нікітіна утримували майже до самого кінця — через кілька днів після того, як його нарешті випустили, він помер у квартирі своєї сестри.

Після смерті Нікітіна Любов Полудняк відмовлялася зустрічатися з будь-ким, хто хотів довідатися про його останні дні, однак відповіла на листа Віктора Давидова — теж жертви психіатричного терору: «Дорогий товаришу Давидов, дякую за Вашого листа. На жаль, новини погані. Мій улюблений брат Олексій помер 21 січня. Я не можу більше нічого написати, бо навіть тепер вони не залишать мене в спокої. Люба Полудняк».

НОВОКУЗНЕЦЬК, 1989 РІК

У Новокузнецьку, вугільній столиці Кузбасу, швидко поширювалися чутки про страйк шахтарів у Мєждуреченську.

Згідно з політикою гласності, звістки про страйки тепер не замовчувалися, тож увечері 11 липня коротке повідомлення про припинення шахтарями роботи пролунало в регіональній інформаційній програмі «Пульс».

Наступного ранку гірники, які їхали на роботу електричками та автобусами, тільки й говорили, що про страйку Мєждуреченську. Раніше на шахтах Кузбасу ніколи не було акцій протесту, але тепер майже всі були впевнені, що в Новокузнецьку, найбільшому вуглевидобувному місті СРСР, страйк є неминучим.

Перед шахтами під час перезмінок почали збиратися гірники. Вони закликали підтримати робітників Мєждуреченська, бо інакше їх придушать. Єдина складність полягала в тому, що ніхто не знав, чого вимагають вуглекопи Мєждуреченська. Майже всі вони перебували на площі, тож зв’язатися з ними не було можливості. Після дня дедалі більшої напруги, суперечливих чуток і всіляких здогадів новокузнецькі шахтарі почали конфісковувати транспортні засоби, що належали шахті, й вирушати до Мєждуреченська самостійно.

Одним із них був Микола Очередной із шахти «Єсаульська», який прибув до Мєждуреченська о третій годині ночі. Те, що він там побачив, було справжньою революцією трудящих