Читати книгу - "Месія Дюни"

— І мені так доповіли, сір.

— Ти, очевидно, знаєш, що це означає.

— Паливо могло бути тільки ядерним.

Пол кивнув, думаючи, що мозок цього чоловіка в цю мить аж кипить від напруги. Атомна зброя, заборонена Великою Конвенцією. Викриття винуватця може викликати об’єднану каральну акцію Великих Домів. Давні суперечки підуть у забуття, витиснуті цією загрозою й старими страхами, пробудженими нею.

— Його не можна було виготовити, не залишивши слідів, — сказав Пол. — Зберіть потрібну апаратуру й відшукайте місце, де було зроблено каменепал.

— Негайно, сір. — Кинувши останній переляканий погляд, офіцер пішов геть.

— Мілорде, — зважився озватися офіцер зв’язку позаду Пола. — Ваші очі…

Пол обернувся, потягся до командної панелі ’топтера, перемкнув її на власну смугу частот.

— Викличте Чані, — наказав. — Скажіть їй… скажіть їй, що я живий і невдовзі буду з нею.

«Тепер сили збираються», — подумав Пол, відчуваючи, як сильно пахне страхом у просяклій потом кабіні.

***

Відійшов від Алії, Лона небес! Святий, святий, святий! Вогненні піщані простори Проти нашого Владаря, Що може бачити Без очей! Демон понад ним! Святе, святе, святе Рівняння: Він розв’язав його Мучеництвом!

Місяць падає вниз. З «Пісень Муад’Діба»

Після семи днів гарячкової активності у Твердині запанував неприродний спокій. Цього ранку тут було чимало людей, але вони розмовляли пошепки, зблизивши голови, а ходили тихо. Дехто пробігав дивними скрадливими кроками. З переднього двору, тупочучи й побрязкуючи зброєю, увійшла щойно змінена варта, але зустрінуті осудливими поглядами та насупленими бровами, вартівники вмить притихли, як і всі довкола.

Довкола все ще велися розмови про каменепал:

— Казав, що полум’я було синьо-зеленим, а сморід — пекельним.

— Елпа — дурень! Каже, що вкоротить собі віку, а тлейлаксанських очей не прийме.

— Я волів би не розмовляти про очі.

— Муад’Діб пройшов повз мене й назвав на ім’я!

— Як же Він бачить без очей?

— Ти чув, що люди йдуть геть? Усі дуже перелякані. Наїби кажуть, що скликають у січі Макаб Велику Раду.

— Що зробили з панегіристом?

— Я бачив, що його забирають у кімнату, де збиралися наїби. Тільки подумати: Корба — в’язень!

Чані, розбуджена тишею у Твердині, прокинулася рано. Прокинувшись, побачила, що Пол сидить поруч неї, утупивши порожні очниці кудись у безвість, за протилежною стіною їхньої спальні. Усе, заподіяне каменепалом із його вибірковим впливом на очні тканини, усю зруйновану плоть було усунено. Уколи та мазі врятували стійкішу тканину довкола очниць, але Чані відчувала, що радіація проникла глибше.

Сівши, вона відчула лютий голод. Підкріпилася їжею, залишеною їй біля ліжка, — хліб із прянощами, жирний сир.

Пол вказав рукою на їжу.

— Кохана, не було можливості вибавити тебе від цього. Повір мені.

Чані стримала мимовільне тремтіння, коли він спрямував на неї порожні очниці. Вона вирішила більше ні про що не розпитувати. Він так химерно говорив: «Я був охрещений у піску й заплатив за це вірою. Хто ще торгує вірою? Хто її купує? Хто продає?»

Що він мав на увазі, промовляючи ці слова?

Він навіть чути не хотів про тлейлаксанські очі, хоча щедрою рукою придбав їх для всіх своїх товаришів по недолі.

Підкріпившись, Чані вибралася з ліжка і, глянувши на Пола, помітила його втому. Довкола губ залягли глибокі зморшки. Темне волосся стирчало, скуйовджене в сні, який не приніс зцілення. Виглядав він якимось геть посірілим і далеким. Вони засинали й прокидалися поряд, але це нічого не змінювало. Чані змусила себе обернутися й шепнула:

— Любий… мій любий…

Він нахилився, знову притягнув її до ліжка й поцілував у щоки.

— Невдовзі повернемося до пустелі, — шепнув він. — Зосталося ще кілька справ.

Вона затремтіла, почувши в його голосі невідворотність.

Він обійняв її, шепочучи:

— Не бійся мене, моя Сіхає. Забудь усі таємниці й думай про кохання. У коханні нема таємниці. Воно походить із життя. Чуєш це?

— Так.

Вона поклала долоню йому на груди, лічачи удари серця. Його любов промовляла до фрименської частини її душі, бурхливої, невгамовної, дикої. Довкола неї витала магічна сила слів.

— Обіцяю тобі одну річ, кохана, — сказав він. — Наше дитя правитиме такою імперією, порівняно з якою моя видасться блідою подобою. І будуть в ній таке життя, такі здобутки мистецтва, така горда велич…

— Зараз ми тут, — запротестувала вона, переборюючи сухе ридання. — І… я чую, що в нас зосталось обмаль… часу.

— У нас ціла вічність, кохана.

— Це ти маєш вічність. А я — лише теперішнє.

— Це і є вічність.

Він погладив її чоло.

Вона притулилася до нього, впившись губами йому в шию. Цей рух схвилював життя в її лоні. Чані відчула порухи.

Пол теж їх відчув. Він поклав долоню їй на живіт і сказав:

— Ах, маленький повелителю Всесвіту, почекай свого часу, бо цей час поки ще мій.

«Чого він завжди говорить про одну дитину?» — подумала Чані. Невже лікарі йому нічого не сказали? Вона спробувала пригадати й була здивована, що вони ніколи про це не розмовляли. Він, звичайно ж, мусить знати, що вона виношує двійню. Вона завагалася, чи варто порушувати це питання. Він мусить знати. Він знав усе. Знав про неї все. Його руки, його вуста — усе його тіло знало її.

Нарешті вона сказала:

— Так, коханий. Це назавжди… це справжнє.

Чані міцно заплющила очі, щоб не дивитися в його темні очниці, які тягли її душу з раю до пекла. Попри магію рихані, за допомогою якої він перевіряв їхні життя, його тіло зоставалося справжнім, його пестощам не можна було опиратися.

Коли вони підвелися й узялися перевдягтися, вона сказала:

— Якби тільки люди знали про твою любов…

Але його настрій уже змінився.

— На любові політики не збудуєш, — сказав він. — Люди не цікавляться любов’ю; вона надто невпорядкована. Вони воліють деспотизм. Надмір свободи породжує хаос. Ми не можемо цього допустити, правда? А як зробити деспотизм привабливим?

— Але ж ти не деспот! — запротестувала вона, пов’язуючи свою хустинку. — Твої закони справедливі.

— Аххх, закони! — промовив він. Підійшовши до вікна, відсунув завісу, наче міг виглянути назовні. — Що таке закон? Контроль? Закон фільтрує хаос, а що протікає крізь цей фільтр?