Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

Часто зав’язувалися біля нього розмови про те, що зараз в Києві відбувається, що в Харкові, що на Донбасі. Дехто шкодував за згаяним часом, а серед тих, хто заперечував, був ще один старий вояка, який таке сказав: «Віддати наказ – стріляти по своїх, не кожен зможе, тому й наш отаман вагається. Набагато легше стріляти в чужих на війні, бо ні ти, ні тебе ніхто не знає, до того ж наказ начальники віддають, а тут усе треба взяти на себе. Тільки все забудеться з роками, а тавро вбивці залишиться на ціле життя». Почувши, Карпо аж стрепенувся, тепер він остаточно зрозумів, чому Григорій не зміг усе вирішити по-своєму.

Коли повстанці ще дотримувалися встановлених порядків, серед іншого люду було багато таких, які самі вже збиралися штурмувати царські склади зі зброєю. Вони б так і зробили, якби їм дозволили поперед себе штовхати більшовиків, за те, що всіх зробили заручниками ситуації. Лаяли й відомого тут Пошталу, який оголосив про свій нейтралітет.

Саме в таких перепалках Карпо й довідався, що влада готується до збройного удару. Дійшли до нього й чутки про гетьманський полк, який знову намагаються зібрати, та про самооборону міста, яку вже почали організовувати, залучивши заможне цивільне населення. А від того, що самі дали владі зібратися з силами, аби вона їх розбила, аж серце на шматки рвалося. І так йому хотілося побачити Григорія, хоч біжи його шукати. Та щойно про нього подумав, як той сам з’явився. Тре йому Карпо чоботи та поспішає про все доповісти, а він лише усміхається, бо ніколи ні про що його не просив. Та й піде, було, мовчки – а сьогодні, почувши, що влада контактує з німецькими офіцерами й розпочала посилену роботу серед їхніх солдатів, аби й ті виступили проти повстанців, Гриць довго на нього дивився.

– Звідки ви це знаєте? – спитав по хвилі.

– Звідки та звідки, – зрадів старий запорожець. Він уже зрозумів, що агентурна розвідка такого ще Григорієві не доповідала. – Сьогодні ввечері в Семикіна буде великий бенкет, на який прийдуть не лише Сумцов, Кох та інші наші посадовці, а й німецькі та російські офіцери. Не прощальний і, напевно, не з нагоди якогось свята, а для закріплення важливих домовленостей, – натякав йому на їхню змову.

Поки він далі говорив, Григорій уже прийняв рішення: негайно звільнити район станції Ізюм від дружин, батьків, дітей, родичів та простих зівак, аби не було зайвих жертв. У відповідь люди зашуміли, не бажаючи покидати свої позиції. Та невдовзі притихли навіть геть бідові, бо на допомогу савоновцям до залізничних майстерень наближався Трощило зі своїм загоном. Одні вважали їх справжніми партизанами, інші – й цих розбійниками, але сьогодні й таким були раді.

Отаман Савонов тим часом обдумував, звідки вдарити та як штурмувати, чи засісти в глуху оборону і спричинити ворогові суттєві втрати, чи перейти в контратаку, як раптово з боку станції Лиман прибув паротяг з двома причепленими платформами. Тільки-но побачивши його, повстанці з криками «Ура!» побігли назустріч тому примітивному бронепотягу збройних сил Директорії, на кожній платформі якого стояли по дві легкі полкові гармати й по чотири станкові кулемети. Ніхто не сумнівався, що це – допомога від української влади. А дізнавшись, що бронепотяг з розвідувальною метою має проскочити до Харкова й повернутися назад, і руки опустили. Й усе-таки до приходу Савонова перекрили йому шлях.

Григорій, одягнувши свою парадну петлюрівську форму, яку завжди тримав при собі, розпочав переговори з командуванням. Йому зовсім не вірилося, що вони не стануть на їхній бік, навіть обіцяв хліба та сала, аби умовити, збирався й грошей хоч трохи десь роздобути, але досягнути домовленостей так і не вдалося. Коли бронепотяг безборонно помчав назад, він ще декілька хвилин стояв мовчки, дивився йому вслід і шкодував, що влада, яка сама просила піднімати людей на боротьбу, дбати про допомогу й не збиралася.

Нічого не лишалося, як знову розраховувати лише на власні сили. Бачив своїх вояків, які метушилися, готуючись до бою, і радів, що вони розуміють його з півслова. У щоденному сум’ятті ніколи не думав про героїчний порив і самопожертву повсталого селянства, а цього вечора вони здавалися справжніми героями, якими він пишався. І що б не робили більшовики, аби збити їхній патріотичний запал, вони ні на які провокації більше не велися.

Наступного ранку, коли ще не зійшло сонце, повстанці зайняли свої оборонні позиції, після чого, як завжди перед боєм, настала та особлива хвилина тиші, коли один молиться, другий фотокартку коханої дістає, третій бодай два слова намагається нашкрябати своїм дітям, а четвертий вслухається, аби якісь звуки почути – якщо пташка хоч раз цвірінькне, значить, сильного бою не буде, а якщо бугай зареве, тоді все пропало. Григорій нічого такого не робив. Для того, аби бути зібраному, йому потрібно було лише дві хвилини. І тільки видихнув важке повітря з грудей, як почувся залповий постріл німецької артилерії, що скаженим вогнем накрила станцію та залізничні майстерні. Після такої артпідготовки пішли в наступ російські офіцери та гетьманська варта, а вже за ними й німці.

Мабуть, не надіялися отримати удар у відповідь, усе ж змушені були відійти назад і перейти до оборони. Стало зрозуміло, що затиснути повстанців «кліщами» і оточити їм не вдасться, але нав’язати гострий і затяжний бій вони зможуть. Тим паче, що основні бойові дії одразу сконцентрували в районі повстанців Савонова. Тут від артилерійського обстрілу не тільки вуха закладало, а й усередині все обривалося. А вони один за одним піднімали їхню землю, та так усе зрили, що й не зрозуміти, чи лишилися вони живими.

І коли всі очікували наступу кавалеристів та зведених загонів супротивника, сталося диво – полк цареборисівців піднявся і пішов в атаку.

– Куди вони пруть? – аж налякався старий вояка Карпо. – Під розстріл, чи що? – від хвилювання аж дух йому забило. – Не інакше, як баламути-більшовики підняли чи отой Трощило, – старий запорожець і його не любив. Він не вірив, що до того додумався Григорій. – Чи ти хочеш у місті сховатися, куди