Читати книгу - "1918. Місто надій"

– Ганнусю, я повернувся… До тебе… Я повернувся… – сухим, здавалося, мертвим голосом промовив ці уривчасті слова Вітко й затих.

А тоді підвів очі й раптом заплакав. І похитуючись ніби від удару, Ганна Дмитрівна зрозуміла, що перед нею її найжаданіший, і тоді – немовби блискавка, немовби лань, неначе білка – кинулася до нього і впала йому на груди. Доля секунди – і в ніс ударили незнайомі запахи: пороху, поля, болота; колюча щетина дряпнула щоку; знайоме дихання обдало її, ніби вітром. І, лякаючись своїх емоцій, Ганна Дмитрівна завила, наче вовчиця! Застогнала від радості, як стогнуть од болю. Вона притислась до чоловіка, яким марила багато днів, а він обхопив руками її талію, стиснув тонкий стан ніби в лещатах, які ніколи вже не зможуть відпустити її.

– Ганнусю… Моя Ганнусю… Як я чекав… Я страждав… Боявся, що не побачу… Як я… Кохаю… – шепотів їй на вухо Павло Гаврилович.

Сотні «кохаю», тисячі «ніжно». Які солодкі ці слова та як їх бракує! Лише той, хто пізнав горе, може відчути щастя. А Ганна Дмитрівна не могла вимовити й слова. Не питала, як він їх знайшов, як дістався сюди, як йому вдалося повернутись живим. Вона обіймала чоловіка, притискалася до його грудей, боячись навіть поворухнутися – і вмить прийти до тями й опинитися в самотній холодній постелі. Жінка боялась прокинутися, як страшаться суворої, тверезої реальності, яка настає після довгого блаженного сну.

Примаков роззирнувся. Він був на якійсь станції. Довгий потяг завмер на рейках, ніби величезний дракон. Пара підіймалась від коліс паровоза, гаряче дихання залізного чудовиська обдавало червоноармійців, які поспішали з казанками до вузької, невисокої будівлі. Кілька солдатів грілися біля високого вогнища, яке здіймало червоно-бурі пелюстки, немовби само хотіло дотягтися до людей. Крики, лайка, стогони – усе це раптом оточило Віктора Сергійовича, змусило занервувати, виявивши злобу до цих чортових людців, клятих селюків, які сновигали, плутались попід ногами, до п’яних бійців, що вивергали матюки. Увесь цей моральний упадок розлютив Примакова. А головне, що мучило його, – те, що він був змушений разом із Комітетом тікати з Києва. Командир відійшов від платформи у бік дерев, що вузькою смужкою тяглися вздовж залізничних колій.

Йому так хотілося побути наодинці, відчути порожнечу й німоту простору, злитися з ним. Так-так, зробитися невидимим для людей, піти від них у ліси, вити там вовком. Ох, як же тяжко на душі, яке каміння налягло на його груди, які важкі брили тиснуть його. Це чортове життя змушує його кидатись у вир відчаю та скорботи, бо немає зараз для нього іншого виходу, ніж темрява. Ох, як же бачити й чути цей світ? Хіба не краще збожеволіти, стати юродивим з розкошланим волоссям, ходити вулицями в лахмітті й сповіщати про могутню, вільну силу безумства там, де все підкорено тяжкій логіці! Примаков ішов у темряву посадки й намагався розчинитися там.

– Товаришу, ти чого? – хрипкий голос порушив самотність Віктора Сергійовича.

Він озирнувся – на колоді сидів чолов’яга, обличчя котрого він насилу міг розгледіти. Годі було визначити, якого він звання, адже частина одягу – надміру широкий кожух – була цивільна, а частина – офіцерський кашкет, недоладно зсунутий на потилицю – військового старорежимного зразка.

– Я… Вийшов… Ковтнути повітря… – спроквола сказав Примаков, не розуміючи, якої саме відповіді від нього чекали.

– Он як… От і я також… Мало не помер… Хай йому грець, у вагоні дихати нема чим, – протяжно сказав незнайомець.

Примаков подивився на нього, трохи роздратований тим, що його болісну самотність перервано, хотів був повернутися й піти геть, проте чолов’яга поліз у кишеню по цигарки й витяг якусь невеличку річ. Це був позолочений портсигар, що відблискував у сутінках жовтуватим світлом, ніби в ньому був прихований маленький гасовий ліхтарик. Примаков зупинився, здивований такою дорогою річчю в простих руках. Різке клацання, і портсигар розкрився, явивши пом’яті білуваті папіроси, акуратно складені всередині. На внутрішньому боці коробочки було видно якийсь дивний знак, що горів ледве помітним ясно-червоним блиском.

– Що це? – Примаков затримався, зацікавлений незвичайним предметом.

– Це? – спитав сиплий чолов’яга, трохи піднявши портсигар.

– Так, саме це, – Віктор Сергійович занервував.

– Та я той… Забрав у одного пана… Гарна річ… Еге ж, – промовив сиплий.

Було враження, що він хотів іще щось додати, але раптом замовк, хитнувши головою.

– Ет, бісова ковінька!.. Давай я тебе, товаришу, навчу, – сказав він.

– Навчиш? Мене? – здивувався Примаков.

– Ти, як я бачу, людина пряма. Виляти не будеш, – спокійно продовжив сиплий.

– Е-е-е, – хотів був вилаятися Примаков, але раптом замовк, даючи слово незнайомцю.

– …то я тобі розкажу історію. Значить так. Ішли ми одного вечора, взимку, із загоном. Темно, хоч в око стрель! Не видно, не чутно нікого навкруги. Було це під Києвом… Зайшли ми в село… Темне, чорне, ні тобі вогника… Тоскно стало… Лячно… Кажу я до командира, чи не варто нам ушиватися звідси… А він… Ах ти ж сучий син… А бодай тебе чорти вхопили… Іди, каже, он бачиш – на горі хата, у вікнах світло блимає… Перевір, хто там. Я злякався. Скажу чесно, біс його знає, що там за хата! Кажу, дай мені у поміч кого! А командир у відповідь: щось надто ти розумний – то йди і навчись, як тримати язика за зубами. Що тут удієш. Іду я собі, значить, плентаюсь, а в самого коти шкребуть на