Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

І хоч він звернувся до неї так різко й роздратовано, як до служниці, Оліна все ж рада, що він усе-таки помічає її присутність.

— Пробач,— швидко додає він, беручи її за руку.

Але вона вже пробачила йому, вона вже наперед усе йому пробачила. Оліна дивиться на годинник і всміхається.

— Одинадцята! — вона відчуває, як її просто-таки захлюпує щастя.— Ще тільки одинадцята година. Навіть не північ, ще навіть не північ. Чудово! Просто прекрасно! Яке щастя! — Вона радіє, як пустотлива дитина, схоплюється з місця, кружляє по кімнаті наспівуючи: —«Я танцюю з тобою на небі, на сьомому небі кохання...»

Він дивиться на неї й думає: дивна річ, але я не можу на неї сердитись. Я майже гину від болю, я пропадаю, а вона танцює, хоч поділяє зі мною мій біль. Ні, на неї я не можу сердитись, ні...

— Знаєш що? — питає вона, несподівано зупиняючись.— Нам треба чогось попоїсти, ось що.

— Ні,— злякано відмовляється він,— не треба.

— Чому?

— Бо тобі б довелося на якийсь час піти звідси. Ні, ні! — у відчаї вигукує він.— Ти не повинна залишати мене ні на мить. Я без тебе не можу... без тебе... я не можу без тебе жити...

— Справді? — питає вона, сама не усвідомлюючи, яке слово вимовляють її губи, бо в ній прокинулась неймовірна надія...

— Так,— ослаблим голосом повторює він,— ти не повинна нікуди йти.

Ні, думає вона, я помилилась. Я не та, котру він кохає. А вголос каже:

— Мені й не треба нікуди йти. У шафі знайдеться їжа.

Яке чудо, що в одній із шухляд шафи справді лежить кекс і сир у сріблястій обгортці. Що може бути краще, ніж кекс, сир і вино. Цигарка здається йому несмачною. Тютюн пересох і неприємно тхне казармою.

— Якби ще ти дала мені й сигару,— просить він — і, звичайно ж, там знаходиться й сигара. Ціла скринька справжніх майоркських сигар, і все завдяки львівській заставній. Приємно стояти на м'якому килимі й спостерігати, як Оліна своїми ніжними ручками дбайливо готує на маленькому столику скромну вечерю. Приготувавши все, вона несподівано обертається до нього і з усмішкою дивиться:

— Ти не можеш без мене жити?

— Так,— каже він, але на серці в нього так важко, що він не може навіть усміхнутись. Власне, думає він, я мав би додати: «Я тебе кохаю»,— і це було б правдою і неправдою водночас. Адже після цих слів мені б довелось поцілувати її, а це був би обман, усе стало б неправдою, хоча я з чистою душею можу сказати: «Я кохаю тебе». Але тоді довелось би довго-предовго пояснювати, а як пояснювати, я ще й сам не знаю. Весь час переді мною її очі: такі лагідні, ніжні й щасливі очі — цілковита протилежність до тих очей, за якими я шаленів... ще досі шаленію... і Андреас говорить знову, не зводячи погляду з Оліниних очей: — Я не можу без тебе жити,— і нарешті всміхається до неї...

У ту мить, коли вони знову підносять келишки, щоб цокнутися й випити за свій рік народження або за своє пропаще життя, в ту мить їхні руки раптом так здригаються, що доводиться поставити келишки на стіл. Обоє злякано озираються: хтось стукає в двері...

Андреас схопив Оліну за руку й повільно встає сам. Іде до дверей. Щоб дійти до них, досить трьох секунд. Ось, виявляється, і кінець. Вони відберуть її в мене, не дадуть їй залишитись зі мною до ранку. Час, як і досі, збігає, земля, як і досі, обертається. Віллі й Блондин сплять десь у ліжках з дівчатами, стара внизу чатує на гроші, а її рот, вузький, мов щілина скарбонки, як завжди, трохи відкритий, злегка відкритий. Що мені робити, якщо я залишуся сам? Я навіть не зможу молитись, не зможу стати на коліна. Не зможу жити без неї, бо я кохаю її. Вони не мають права...

— Хто? — тихо питає він.

— Оліно! — чути з-за дверей голос старої.— Мені треба поговорити з Оліною.

Андреас озирається, блідий і переляканий. Я ладен віддати останні п'ять годин свого життя, аби тільки побути з нею ще півгодини. Вони й так її матимуть. А мені б ще хоч півгодини побути з нею, просто дивитись на неї, просто дивитись. А може, вона б іще щось зіграла, хай навіть ту пісеньку: «Я танцюю з тобою на небі...»

Оліна всміхається до нього, і з цієї усмішки він розуміє, що вона будь-що залишиться з ним, хай там що. І все ж він боїться; а поки Оліна обережно повертає ключ у замку, він усвідомлює, що дорогий уже навіть сам страх за неї. Що навіть цей страх йому дорогий.

— Залиш мені хоча б руку,— шепоче він, коли вона збирається вийти. Вона простягає йому руку, й далі він чує, як вона починає пошепки сперечатися по-польськи за дверима зі старою. Вони затято й палко сперечаються між собою. Скарбонка хоче перемогти Оліну.

Потім