Читати книгу - "Пробуджена Енея"

Рідна Віра в Республіці Білорусь

Біла Русь як одна з пострадянських республік після проголошення незалежності опинилася в ситуації, коли відсутність державної ідеології спричинила наукові пошуки в галузі суспільних наук. Насамперед, стала очевидною проблема етнічної самоідентифікації. Як правило, в пошуки включаються представники всіх галузей наук, які тим чи іншим чином дотичні до проблем етногенезу, етнічної культури та філософії. Цілком виправданим виявилось звернення науковців до реконструкції дохристиянських традицій, у яких найяскравіше відображена родова сутність етносу. Тому серед рідновірів та симпатиків етнічної релігії опинилися і провідні білоруські науковці, аспіранти, студенти.

Історію Рідної Білоруської (Кривицької) Віри її адепти бачать, насамперед, через призму етногенези народу і його власної автохтонної культури. Першими терени Білорусі заселили кривичі (північна Білорусь), далі – дреговичі (дрыгавічы) і радимичі – центральна і південно-східна Білорусь). Таким чином створилися чотири слов’янські і балтські осередки Рідної Віри: кривицьке Подвиння, радимицьке Посожжя, дреговицьке Полісся і балтське Понімання. Древні протобілоруські племена шанували Велеса, Перуна, Святовита, Радогоща та інших Богів, зображення яких відомі археологам з оберегів та прикрас, а фольклористам і мовознавцям – з народної творчості та географічних назв.

Охрищення цих племен збігається з Володимировим хрищенням Русі 988 року, коли князь вислав війська з єпископом, очолювані його сином Святополком, у дреговицьке Турово-Пінське князівство для насильницького навернення до віри христової. З того часу місто Туров стало центром насадження чужинської віри, тут була заснована єпископська кафедра. Кривицький князь-волхв Всеслав Чародій пішов на компроміс з європейською політичною модою на християнство – він збудував у Полоцьку Софійський собор. Однак, народ довго не сприймав чужої конфесії. У 1128 р. київський князь Мстислав захопив Полоцьк. З цього часу язичницька Кривиччина занепадає і починається християнізація Білорусі.

Період Великого князівства Литовського, до складу якого входили племена кривичів, був досить стабільним щодо Рідної Віри, оскільки литовські князі довго ще самі залишалися язичниками або ставилися до стародавніх традицій з великою пошаною. Князі Міндовг, Трайдзень, Вітень, Гедимін, Ольгерд будували божниці, де у священних гаях по всій країні ще здійснювалися язичницькі обряди. Відомо, що останній князь-язичник Гедимін довго чинив опір намаганням сусідніх володарів схилити його до християнства. Він відповідав їм: “Що ви мені розповідаєте про християн? Де більше несправедливості, зла, ґвалту, злохитрощів і хтивості, як не серед християн і особливо серед тих, які видають себе за монахів? Нема зла, якого б вони не здійснили... З тих часів, як з’явилися тут ці християни, вони ніколи не виконували того, що обіцяли у своїх клятвах” [Інтерв’ю зі Славером Велетом].

Язичницький діяч Славер Велет розповідає, що навіть через століття після падіння останньої рідновірської святині Аркони, в 1265 р. неподалік Вільно був збудований новий язичницький храм, названий за ім’ям його засновника храмом Святорога. Обряди тут здійснювали волхви, які по місцевому називалися криве-кривейте. Окрім цього храму, у Вільні було ще п’ять рідновірських божниць. Коли Гедимін помер (1341), для рідновірів настали жахливі часи. Князь Ольгерд, хоча й довго тримався Рідної Віри, однак під впливом своєї першої (а згодом і другої) жінки-християнки і під тиском їхньої попівської свити, почав руйнувати стародавні святині. Руйнація Рідної Віри завершилася з приходом до влади християнського фанатика Ягайла, який наказав залити вічний вогонь у храмі Святорога (1387), а “всіх природних литвинів, обох статей і всякого чину, до віри католицької і до послушництва святої римської церкви долучить і навіть приневолити”.

Народ, як звичайно, ще довго зберігав Рідну Віру в серці, незважаючи на насильницьку християнізацію. Подекуди в лісах ще зберігалися капища. Останній криве-кривейте після зруйнування святині Святорога ще продовжував свою діяльність в осередках Рідної Віри аж до своєї смерті в 1414 році.

Уніатська церква в Білорусі провадила богослужіння білоруською народною мовою. Та із захопленням Білорусі Російською імперією, припиняється діяльність і цих церков, починає впроваджуватися християнська ортодоксія. У 1905 році царські чиновники із здивуванням виявили на теренах Білорусі (неподалік Мінська) язичницьке капище. Етнографи кинулись записувати старовинні перекази, насичені язичницькими звичаями і віруваннями. Рідновіри вважають предтечами відродження Рідної Віри в Білорусі своїх видатних діячів: Янку Купалу, Вацлава Ластовського, Дмитра Жилуновича та інших.

Однак з приходом більшовиків були знищені останні залишки народної культури. Звичаї предків і народні свята в соціалістичній країні висміювалися як пережиткові явища, їм приклеювали ярлик “колгоспних”, що означало “сільський, відсталий”. Так тривало до 1990-х років, коли Білорусь отримала незалежність, з’явилася цікавість до відродження рідних традицій.

Язичницький рух у Білорусі, досі ще не чітко виражений конфесійно, перебуває на стадії формування. Окремі адепти Рідної Віри уже переосмислили роль світової релігії, вивчають язичницьку спадщину, етнографію й етнологію та готують ґрунт для відродження віри предків у масовій свідомості. Почалося, як звичайно, з наукових досліджень.

Так, науковою лабораторією Білоруського Державного університету, яку очолює білоруський патріот, кандидат філологічних наук Василь Літвінка, зібрані цінні етнографічні дані, досліджені архаїчні обряди і звичаї нащадків давніх племен та сучасних етнографічних груп литвинів, русинів, кривичів, дреговичів, радимичів, у яких збереглися культи Велеса, Перуна, Сонця, Матері-Сирої Землі, предків, родючості та рослинності. Досліджено язичницький календар, що дало змогу виявити основні сонячні свята: “Вялікдзень, Купаллє, Дзяды і Каляды”, які позначають чотири переломні моменти Сонячного циклу [246. 26–28; 250], щоправда, календарні дати свят залишаються за юліанською традицією ортодоксального християнства.

Дослідженням язичницького календаря в Білорусії займається також Алесь Лозка, який здійснив реконструкцію давніх свят і обрядів у кількох своїх працях [254]. Обряди, збережені на теренах Білорусі і нині відроджувані сучасними рідновірами: “Валачобніцтва”, “Жаніцьба коміна”, “Вадженнє куста”, “Конікі”, “Вадженнє і пахаваннє стралы”, “Шчодра”, “Провады русалкі”, “Гуканнє вясны”, “Стречаннє грамницы”, “Калодка”, “Купалля” та ін.

Василь Літвінка вважає, що відродження предківських звичаїв та релігійних обрядів може стати компонентом національної ідеології, яка об’єднає білорусів у новому тисячолітті, адже “... усі видатні люди культури ставилися до народних свят, пісні, музики як до святощів, як вірний ставиться до свого храму” [251. 25].

Окрім дослідницької діяльності, досвід Білорусі має свої унікальні позитивні особливості, які, на відміну від язичницьких рухів сусідніх слов’янських держав, постають не як ініціатива “знизу”, а як ініціатива “зверху”, тому мають прихильників як серед науковців, так і серед урядових кіл.

Пошуками нового альтернативного типу світогляду ХХІ ст. офіційно займаються кілька організацій Білорусі: Комітет екології людини Білоруського соціально-екологічного союзу “Чорнобиль”, Союз боротьби за народну тверезість, Міжнародна слов’янська академія та ін. Вони щорічно проводять міжнародні конференції за темами: “Здоровий спосіб життя і тверезість – стратегія майбутнього Республіки Білорусь”, “Традиційна духовність і тверезість – основа здорового способу життя народу”, ”Світогляд нового тисячоліття, тверезість, культура, здоровий спосіб життя народу Республіки Білорусь”, “Життєстверджуючий світогляд і здоров’я нації”. Така форма роботи дає