Читати книгу - "Коли повертається веселка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Гринчук суворо поглянув на Осоку:
– Більше так не жартуйте. Що у вас трапилось?
– Мені треба встигнути в Харків до восьмої години вечора, я виконую прохання однієї молодої жінки. Допоки ми тут з вами розмовляємо, вона може померти.
– Щось вас багато розвелось, що спішать у смертельно важливих справах. – Гринчук простягнув Осоці документи. – Я зателефоную на пости, щоб вас не зупиняли.
Михайло вибалушився на сержанта з широко розплющеними очима.
– Їдьте, у вас мало часу, – сказав той і віддав честь.
Напарник підбіг до Гринчука, як тільки Осока від’їхав.
– Ти що, відпустив його? – запитав він, дико поводячи очима.
– Так, відпустив, – буркнув Гринчук.
– Ти здурів?!
Гринчук сів у машину і завів двигун.
– Слухай, з такими даними ми преміальні ніколи не отримаємо, – не міг заспокоїтись напарник.
Гринчук не відповів і поїхав.
– Я не зрозумів, ти що, зі мною не розмовляєш?
– Це був знак, – сказав Гринчук.
– Який ще знак?
Гринчук натиснув на гальма і повернувся до напарника:
– Ти віриш у добро?
Напарник форкнув і зробив дурнувату гримасу:
– В добро? Ти про що?
– Про те, що живе ось тут, – Гринчук тицьнув пальцем у серце.
– Ну, ти гониш, – напарник знову форкнув і втупився в дорогу. – Тобі час до нашого психолога.
– Слухай, моя дружина після операції не поверталася до тями. В суботу сказали, що це все…
Напарник зробив співчутливе обличчя і кивнув.
– У мене ось тут все стало іншим, – сержант притис руку до грудей. – Я не знаю, що це, але я почав щось відчувати… Те, чого раніше не відчував… Немов щось нове поселилось у мені. А в неділю жінка виїхала на зустрічну, я підійшов до неї, взяв документи, і раптом чую, що не дарма ми зустрілися.
– А я думав, що Левченко брехав зо п’яну. Мовляв, ти ту бабу і до каси в аеропорту проводив, і сам штраф заплатив. Але ж ти дивак!
– Може, і дивак, але зранку в понеділок я прийшов до дружини, а мені кажуть, що вночі вона прийшла до тями. – Гринчук усміхнувся. – Їй стало краще, усі дивуються, а я ні. Треба випускати добро зі свого серця, тоді все буде по-людськи.
Напарник махнув рукою:
– Та вже роби як знаєш. А того мужика що? Він теж хворий?
– Ні, він виконує прохання хворої жінки.
Гринчук увімкнув рацію і повідомив постам на трасі Київ – Харків, щоб не зупиняли сірий «форд»…
* * *По мірі того як Осока наближався до Харкова, його запал згасав. У Пісочин він заїхав упевнений, що його чорт збаламутив і що йому дуже хочеться додому. Він дорікав собі за те, що так і не навчився керувати миттєвими емоціями, і ще за те, що не послухав Софію.
– Ладна – потаємна людина, – сказала вона, почувши, куди і навіщо Михайло збирається. – Ти колись чув щось про її батьків, родичів, друзів?
– Ні. Тільки знаю, що в неї є син.
– Тоді подумай – чому так?
– Ой, та всяке буває!
– Якби вони всі померли, вона б про це розповіла, – багатозначно завершила дружина. – Чує моє серце, ти вскочиш у халепу.
Ідіот! Замість того щоб послухати жінку, яка його кохає, він пішов за своїми емоціями. І, звісно ж, того давнього бажання отримати Тетяну.
На Холодній горі почався дощ. Задзвонив телефон.
– Осоко, ти де? – запитав поважний голос.
– Під’їжджаю до Південного вокзалу.
– Тепер так: їдеш до головного входу в парк Горького і чекаєш. Я зателефоную рівно о восьмій.
Дощ перейшов у грозу. До восьмої залишалось двадцять хвилин, і Михайло втратив надію встигнути в парк, бо траплялись тільки самі затори і червоне світло на світлофорах, що вечорами паралізують Сумську, на якій і є той головний вхід у парк.
Дивно, за дві хвилини восьма він був на місці, але припаркувати машину не було де. Він повернув до іподрому, але й там всі місця були зайняті. Осока продовжував лаяти себе, мріяв про м’яке крісло, пиво і велику смажену відбивну і відчував себе слабким і незахищеним. Ну, чого він уплутався в цю авантюру? Ладна дуже хвора, і навіть коли вона одужає, він ніколи не займеться з нею сексом – напевно, це небезпечно. Треба було залишитись удома, поряд із Софійкою, і не піти на роботу. А Тетяні сказати, що, мовляв, їздив і нічого не знайшов.
Стискаючи кермо, Осока намагався зрозуміти, що на нього найшло. З ним ніколи таке не траплялося. Стоячи біля світлофора, він вагався, куди повертати: ліворуч, додому, чи праворуч, до парку, але замість нього рішення прийняв телефон.
– Як справи? – почув слабкий голос Тані.
– Та ніяк! Кружляю перед парком Горького, нема де приткнутись! – Із цими словами він знову
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли повертається веселка», після закриття браузера.