Читати книгу - "Темна матерія"

Знову тиша.

— Звідки ти прийшов?

Мої думки здіймають колотнечу, програючи всі можливі сценарії — розповісти їм усе, що я знаю, не казати нічого, розказати дещо. Але якщо дещо, то що саме?

— Це твій світ, Джейсоне?

Динаміка моєї ситуації істотно не змінилася. Моя безпека так само залежить від моєї корисності. Поки їм щось від мене потрібно, у мене є важелі впливу. Щойно я їм усе викладу, що знаю, вся моя сила випарується.

Я відриваю погляд від столу, дивлюсь Дейтону в очі.

— Я не збираюся зараз із тобою розмовляти.

Він зітхає.

Хрустить шиєю.

Потім каже, ні до кого не звертаючись:

— Ну, що ж, думаю, цього достатньо.

Двері позаду мене відчиняються.

Я озираюся, та не встигаю побачити, хто там, як мене хапають зі стільця й жбурляють на підлогу.

Хтось сідає мені на спину, його коліна впираються мені в хребет.

Вони тримають мою голову, коли голка впивається в шию.

Я приходжу до тями на жорсткому тонкому матраці, до болю знайомому.

Хай яким зіллям вони мене накачали, результат — тяжке похмілля, таке відчуття, наче мій череп репнув просто посередині.

Якийсь голос шепоче мені на вухо.

Я хочу сісти, але найменший рух віддається в голові ще жахливішим болем.

— Джейсоне?

Я знаю, чий це голос.

— Раяне.

— Агов.

— Що сталося?

— Тебе недавно сюди принесли.

Я насилу розкліплюю повіки.

Я знову в тій камері на ліжку зі сталевою рамою, а Раян стоїть на колінах біля мене.

Зблизька він виглядає ще гірше.

— Джейсоне, мені так шкода.

— Тут немає жодної твоєї провини.

— Ні, те, що сказав Лейтон, це правда. Коли тієї ночі я пішов від вас із Даніелою, то зателефонував йому. Сказав, що бачив тебе. Сказав, де. — Раян заплющує єдине здорове око, його обличчя перекошується, коли він каже: — Я навіть подумати не міг, що вони можуть їй щось зробити.

— Як ти опинився в тій лабораторії?

— Очевидно, ти їм не сказав усього, що вони хотіли почути, тоді вони прийшли по мене серед ночі. Ти був із нею, коли вона померла?

— Усе сталося на моїх очах. В її квартиру ввірвався якийсь чолов’яга і вистрелив їй межи очі.

— О Боже!

Він залазить до мене на ліжко, всідається поруч, і ми притуляємось до бетонної стіни.

— Я думав, що як переповім їм твої слова, то вони нарешті візьмуть мене в команду. Якось віддячать. А вони мене просто віддухопелили. Думали, що я ще щось приховую.

— Мені дуже шкода.

— Ти ж від мене все приховував. Я навіть не знав, що це за контора. Я гнув спину на тебе й Лейтона, а ти...

— Я від тебе нічого не приховував, Раяне. Це був не я.

Він пильно дивиться на мене, ніби намагається осягнути всю серйозність сказаного.

— То все оте, що ти молов у Даніели, правда?

Нахиляюсь ближче й шепочу:

— Кожне слово. Говори тихіше. Вони, мабуть, підслуховують.

— А як ти сюди потрапив? — шепоче Раян. — У цей світ?

— Недалеко від цієї камери є ангар, а в тому ангарі — металевий ящик, який і зробив іншу версію мене.

— І що, цей ящик дійсно на таке здатен?

— Наскільки я розумію, це вихід у мультивсесвіт.

Він дивиться на мене, як на божевільного.

— Як це може бути?

— Просто послухай. В ту ніч, коли я звідси втік, я пішов до лікарні. Вони провели токсикологічний аналіз, який виявив сліди якоїсь загадкової психоактивної сполуки. Коли я тебе зустрів на прийомі в Даніели, ти питав, чи «сполука» спрацювала. Над чим конкретно ти працював для мене?

— Ти попросив мене зробити препарат, який би міг тимчасово змінювати перебіг хімічних процесів у мозку, а саме в трьох полях Бродмана в префронтальній корі. Я угробив на це чотири роки. Правда, ти мені непогано заплатив.

— Як саме змінювати?

— Приспати їх на певний час. Я не мав жодного уявлення, для чого це.

— Ти чув щось про «кота Шредінгера» і все таке?

— Ще б пак.

— І про те,