Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

задовольнила б наукова відповідь. І він вирішив завтра спитати окружного лікаря. А тим часом він подався до канцелярії, хоч ніби й звільнений від великого клопоту, та водночас перейнятий ще більшою незрозумілою тривогою. Він не міг працювати. Вахмістрові Сламі, що вже давно чекав на нього, він дав указівку щодо свята «соколів», проте без звичної суворості й рішучості. Усі небезпеки, що загрожували монархії i окрузі В., раптом видалися панові фон Тротті не такими значними, як здавалися вранці. Він відпустив вахмістра, але тут-таки гукнув його назад і спитав:

— Послухайте, Сламо, чи вам коли доводилося таке чути? Жак сьогодні вранці здавався вмирущим, а зараз він начебто нівроку!

Ні, вахмістр Слама ніколи такого не чув. І на запитання окружного начальника, чи не хоче він глянути на старого, відповів: залюбки. Обидва спустилися на подвір’я.

Там, на своєму ослінчику сидів Жак із щіткою в руці перед шерегою вишикуваних, як солдати, чобіт і щосили плював на ваксу в дерев’яній коробочці. Побачивши перед собою окружного начальника, він хотів був підвестися, та не зміг із цим упоратися досить швидко, і ось уже відчув на своїх плечах руки пана фон Тротти. Старий бадьоро відсалютував щіткою вахмістрові. Окружний начальник сів на лаві, вахмістр прихилив рушницю до стіни й собі сів там-таки, дотримавши пристойної відстані. Жак і далі сидів на ослінчику й чистив чоботи, щоправда, трохи лагідніше й повільніше, ніж завжди. У його кімнаті тим часом молилася сестра-жалібниця.

— Мені оце згадалося, що я сьогодні казав пану баронові «ти»! — обізвався Жак. — Раптово спало на думку!

— Дарма, Жаку! — відповів пан фон Тротта. — То все гарячка!

— Правда ваша, я тоді балакав просто вже як мертвий. А за фальшиві дані ви маєте мене заарештувати, пане вахмістре. Бо я насправді звуся Франц Ксавер Йозеф! Але я б хотів, щоб на надгробку написали — Жак. Моя ощадна книжка лежить там, під солдатською, там якась дещиця на похорон і на святу месу, і там я знов пишуся — Жак!

— Побачимо! — сказав окружний начальник. — Нема чого квапитися!

Вахмістр голосно засміявся і втер з лоба піт. Жак почистив усі чоботи, що аж блищали. Його трохи морозило. Він зайшов до будинку і вийшов закутаний у своє зимове хутро, яке надягав і влітку, від дощу, й знову сів на свій ослінчик. Слідком, пурхаючи над його срібною головою, прилетіла канарка, пошукала-пошукала, де б сісти, вмостилася на жердині, де висіло кілька килимів, і заходилася голосно виспівувати. Її спів розбудив сотні гороб’ячих голосів у кронах нечисленних дерев, і повітря хвилин кілька сповнювала весела, щебетлива і свистюча веремія. Жак підвів голову й не без гордості дослухався до переможного співу своєї канарки, що переважав усі пташині голоси. Окружний начальник усміхався, вахмістр реготав, затуляючи рота хусточкою, а Жак хихотів. Навіть сестра-жалібниця урвала молитву й усміхалася крізь вікно. Золоте надвечірнє сонце вже залило своїм промінням дерев’яний виступ даху і вигравало на вершечках зелених дерев. Вечірньо й мляво танцювала в повітрі мошка, літаючи округлими, легенькими хмарками, часом, басовито гудучи, пролітав хрущ, напрямившись у гущавину листя і, певне, на погубу — просто в роззявлений гороб’ячий дзьоб. Вітер розходжувався дужче. Пташки помовкли. Небо над подвір’ям зробилося темно-синє, а білі хмарини порожевіли.

— Тепер іди полеж! — сказав пан фон Тротта Жакові.

— Мені треба ще занести нагору портрета! — промурмотів старий, пішов виніс портрет героя Сольферіно і зник у сутінках сходів. Вахмістр подивився йому вслід і сказав:

— Дивовижно!

— Так, це справді дивовижно! — відгукнувся Тротта.

Жак повернувся й пішов до лави. Не сказавши й слова, він раптом сів поміж окружним начальником і вахмістром, розтулив рота, глибоко зітхнув, і перше ніж вони обидва встигли обернутися до нього, його стареча потилиця відкинулася на спинку лави, руки впали на сидіння, хутро розхристалося, ноги витяглися й знерухоміли, загнуті передки капців піднялися догори. Налетів короткий, міцний порив вітру. Угорі тихо пливли кудись червонясті хмари. Сонце сховалося за мур. Окружний начальник, легенько притримуючи лівою рукою срібну голову старого служника, приклав праву йому до серця. Вахмістр, упустивши додолу свого чорного капелюха, злякано стояв поруч. Сягнистим, поквапним кроком підбігла сестра-жалібниця. Вона взяла руку старого, якусь хвилину потримала, тихо опустила на хутро й перехрестилася, мовчки поглянувши на вахмістра. Той зрозумів і взяв Жака попід руки. Сестра взяла старого за ноги. І так вони занесли Жака до його маленької кімнати, поклали на ліжко, згорнули йому руки на грудях, оповили пацьорками й поставили в головах образ Матері Божої. Всі троє опустилися навколішки коло ліжка, і окружний начальник почав читати молитву. Він давно вже не молився. Молитва зринула в його душу з засипаних пилом часу глибин дитинства, то була молитва за спасіння душі померлого родича, і її тепер проказував окружний начальник. Але ось він підвівся, змахнув з колін порох і вийшов у супроводі вахмістра.

— Отак хотів би колись померти і я, любий Сламо! — сказав він, замість звичного прощального «Слава Ісусу!» й подався до кабінету.

На великому аркуші канцелярського паперу він написав розпорядження щодо церемонії прощання й похорону свого слуги, обміркувавши все, мов церемоніймейстер, пункт за пунктом, з розділами й підрозділами. Наступного ранку він поїхав на цвинтар вибрати місце для могили, купив надгробок і звелів зробити на ньому напис: «Тут спочиває в Бозі Франц Ксавер Йозеф Кроміхль, званий Жаком, старий слуга і вірний друг» і замовив похорон першого розряду, з катафалком учотирикінь і вісьмома супровідниками в лівреях. Три дні згодом він ішов пішки за домовиною в глибокій жалобі, а слідом за ним, зберігаючи пристойну відстань, ступав вахмістр Слама і багато тих, що прилучилися до процесії, бо знали Жака, а надто — побачивши на чолі її пана фон Тротту. Отак і вийшло, що старого Франца Ксавера Йозефа Кроміхля, званого Жаком, проводжало до могили чимало людей.

Відтепер власний будинок почав здаватися окружному начальникові інакшим, спорожнілим і вже не затишним. Ранками він більше не знаходив листів на таці біля сніданку й вагався давати нові вказівки