Читати книгу - "Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки"

Вісімдесятирічний старий спромігся видертися на Еверест. Мені вистачає труднощів з тим, аби піднятися на бордюр. Це несправедливо. Попередній найстаріший рекордсмен, Мін Бахадур Шерхан, котрому тепер вісімдесят один, відразу ж оголосив, що має намір наступного тижня побити його рекорд. Вершини Евересту досягла й однонога жінка. На протезі, адже так? Бо не могла ж вона подолати весь 8000-метровий шлях вгору лише на одній нозі, правда?

Окрім того, відзначився ще й безрукий чоловік. Тому якщо забагнете розпочати сходження на Еверест, ви матимете чудовий приклад. Я ж зачекаю, доки перша черниця з прикритим обличчям встановить там полінезійський прапор, а потім і собі спробую.

Я зателефонував до своєї страхової компанії і з’ясував: щоби стати власником мобільного скутера, я маю отримати «схвалення». Зустріч можна призначити лише через шість тижнів. Гадаю, що я просто піду і придбаю його. Гляну в довіднику для споживачів, чи бува нещодавно не випробовували якийсь.

Існує три категорії покупців. Перша й найбільша група обирає золоту середину — не найдешевшу, проте аж ніяк не найдорожчу річ. Друга, значно менша група завжди обирає найдорожчу, а остання група зупиняється на найдешевшому варіанті. Якщо у мене нема якихось засторог, то я завжди обираю найдешевше. Таким чином я хоча би заощаджу гроші. Звісно, дешеве може вилитися тобі в копійку, але й дорожче може обійтися тобі дуже дорого.

Називайте це збігом обставин, але вчора в газеті була стаття про скутер-позашляховик «Action Trackchair» на гусеничному ходу. Ви можете на ньому виїхати на пагорб або перемахнути через кучугури снігу. Ціна питання: 10 000 євро.

Еферту зле. Рана не гоїться. Щодня приходить медсестра, щоби змінити пов’язку, тому поки що жодних проблем.

«Вона нормальна! Тому я не проти, якщо вона продовжить приходити».

Він і досі непоганий співрозмовник. Проте коли сьогодні вранці я забирав собаку (я продовжую працювати вигулювальником), він не почув, як я зайшов. У результаті я підслухав, як він говорив Мо: «Мабуть, твоєму господарю лишилося недовго, і якщо чесно, то я не знаю, що стане з тобою».

Я ніяково кашлянув, аби повідомити про свою присутність.

— Хенкі, ти чув, що я сказав?

— Так.

— Як думаєш, чи варто приспати Мо, якщо я помру? Такого старого пса до притулку не здаси. Ти не зможеш так вчинити з притулком.

— Як на мене, ти біжиш поперед батька в пекло.

— Ну…

Я можу доглядати Мо, але лише доки Еферт живий. Якщо він помре, його квартиру здадуть — без собаки. А на моєму поверсі собак тримати заборонено.

Учора вдень ми, тобто я й Еф’є, зустрілися з Віктором Форстенбосхом, юристом на пенсії, якому сімдесят один рік. Вишуканий самовдоволений чолов’яга, який, як він сам відзначив добре поставленим тоном, схильний «нудитися вдома». Віктор з нетерпінням чекав тієї миті, коли зміг би знову приступити до роботи. Він зізнався, що з його колишньої фірми більше не телефонують, щоби проконсультуватися, а це йому не до душі. Віктору подобалася можливість довести їм, що він і досі хитрий старий лис. Одним словом, він був у захваті. Віктор пообіцяв, що впродовж тижня зв’яжеться з адміністрацією, щоби зробити запит на підставі Закону про прозорість керівництва на будь-який документ, який може хоч якимось чином знадобитися. Запит буде від його імені. Кмітлива Еф’є зауважила, що наш будинок не є державною установою, а отже, існує ймовірність, що законом тут скористатися не вийде. Віктор визнав, що тут вона права. Він матиме це на увазі у своїй гонитві та правилами і статутами.

Віктор також зазначив, що ми можемо зустрітися через кілька днів і переглянути проект запиту, який він зазвичай тримає вдома, бо вже давно втратив віру в людей серед своїх колег. «Ті пункти про нерозголошення в будинках для людей похилого віку не надто й вагомі, а захищеної електронної пошти взагалі не існує».

Схоже, ми втрапили в якийсь шпигунський трилер! Сподіваємося, що зможемо відкопати якісь соковиті скандальні факти.

Пан Сханслех, дружелюбний чолов’яга, котрий мешкає на третьому поверсі, перед переїздом сюди був пристрасним голубоводом. Він так і не зміг остаточно із цим зав’язати: якийсь китаєць заплатив 310 000 євро за бельгійського призового голуба. «Неймовірно, просто неймовірно!» — все повторював він.

Едвард поцікавився, що трапилося б, якби така неоціненна пташина раптом вирішила приєднатися до своїх товаришів на Площі Дам або якийсь спортсмен поцілив її у польоті, а відтак приготував паштет? «Чи смакував би той голуб на три сотні тисяч «ляпанців»?»

«Звичайно, трапляється, що вони зникають безслідно», — похмуро зауважив Сханслех. А потім додав, що за всі ці роки втратив десятки птахів.

Погані новини.

Учора ми з Грітьє вийшли на прогулянку. Уже за