Читати книгу - "Зорчина пісня"

Кузьмін постукав кісточками пальців по столі.

— Брешуть на кожному кроці, хуліганять!

Зорка з остраху повернулася до Сашка, взяла його за руку, припала до неї обличчям.

— Неправда... — зашепотіла Зорка, хоча їй здавалося, що вона кричить на весь голос, — неправда... ніхто не дав... вам права... вуха скубти...

Сашко обережно вивільнив свою руку.

— Ви що, не бачите? Їй погано! — придушеним голосом вигукнув він.

Зорка знепритомніла. І вже непритомну, її закутали в ковдри й повезли на гарбі за багато кілометрів од селища в районну лікарню.

Зорка сиділа біля вікна на клунку з простирадлами й писала листа. Вона любила ховатися в комірчину. Тут тепло. Від стелажів з білизною, валізами й купами старого одягу терпко пахло висушеним полином, яким Маря щедро пересипала речі, щоб не заводилася міль. Тут Зорка була сама, відокремлена від усього світу.

Гамір голосів з коридора й спалень майже не проникав до комори.

«Доброго дня чи вечора, любесенький Васильку, — писала Зорка,— я живу нічого. А як ти живеш? Як твоє здоров'я? Скільки ти вбив фашистів? Убивай їх якнайбільше, не бійся. Ворог буде розбитий — перемога буде за нами! Любенький Васильку, я хворіла на запалення легенів і тепер уже одужала. В лікарні було добре. Микола Іванович приїздив до мене в лікарню, і Сашко теж приїздив...»

Вона вмочила перо в чорнильницю й подивилася в темне, розцяцьковане крижаними візерунками вікно. Третій день над селищем гасав і вив буран. Змітав зі степу тонкий шар снігу. Оголена земля промерзла й дзвеніла під ногами.

Зорка хворіла довго й тяжко. Майже два місяці. За цей час вона витягнулася, і Маря, вдавано гніваючись, казала: якщо Зорка й далі так ростиме, то в неї бракуватиме обрізків доточувати «бісовій доньці» сукню.

«Я, коли хворіла, відстала од школи, і Сашко тепер зі мною працює, і я дожену всіх, — писала Зорка. — Любесенький Васильку, якщо ти побачиш на війні тата й маму, передай їм привіт, а я не знаю, куди їм писати. Любесенький Васильку, ти за мене не бійся, бий фашистів і в хвіст, і в гриву, а ми тут у глибокому тилу будемо трудитися не покладаючи рук, щоб кувати фронтові перемогу! Любесенький Васильку, приїзди швидше з перемогою. Галка не вірить, але ти неодмінно напиши мені відповідь, коли твоя рука спочине після автомата. Дуже прошу тебе, напиши мені швидше.

Жду отвіту, як соловейко літа.

Твоя навіки Будницька Зорка».

Зорка склала аркуш трикутником і старанно, друкованими літерами вигаптувала адресу. Потім засунула листа в кишеню і дістала із своєї валізки забинтовану ляльку Єлисавету. Єдину згадку про своє довоєнне життя. Зорка розрівняла ляльці плаття, міцніше перев'язала відірвану руку. Лялька дивилася на неї скляними очима й усміхалася. Буцім запитувала: «Ну, що ж ти? Невже ти забула, як бавляться ляльками?»

Двері сіпнулися. Зорка квапливо засунула ляльку до валізки й відкинула гачок.

У коридорі стояв запорошений снігом Сашко. Він мовчки зайшов у комору і став біля вікна.

— Що з тобою? — стривожилася Зорка.

— Погано... з Колею-Ванею, — сказав Сашко.

— Як погано? Зовсім?

— Крага по лікаря поїхав...

Зорка сіла. Якусь мить вона сиділа мовчки, дивлячись на Сашка переляканими очима, потім підхопилася, взяла його за руку й потягнула до дверей.

— Чого ж ми стоїмо? Ходімо... Треба щось діяти... Не можна ж так...

На ганку директорської юрмилися діти. Сашко й Зорка пройшли до кімнати Миколи Івановича. Там були Віра Іванівна й Маря. Вихователька сиділа поруч Миколи Івановича і вологим рушником витирала його обличчя. Маря наливала в грілку окріп із чайника. Угледівши дітей, вона сердито тихцем сказала:

— А ви чого? Ідіть, ідіть... не можна.

— Хто там? — кволим голосом запитав Микола Іванович.

Він лежав горілиць, укритий до підборіддя ватяною ковдрою.

— Сашко?.. Нічого, Маря... мені вже краще... Ходи ближче, Сашко, сідай...

Микола Іванович витягнув з-під ковдри руку й погладив Віру Іванівну по плечі:

— А ви йдіть, Вірунько... до дітей... не можна залишати... самих...

Віра Іванівна підвелася, нахилилася до Миколи Івановича, поцілувала його в щоку й швидко, ні на кого не дивлячись, вийшла з кімнати.

— Ходи сюди... Зорю, розкажи, які в тебе успіхи... в школі?

Зорка сіла на краєчок ослінця і озирнулася на Сашка.

— Добре. Я вже майже