Читати книгу - "Зорчина пісня"

Підійшла Маря, замінила Миколі Івановичу грілку й побігла на кухню по нову порцію окропу.

— Я знаю, — сказав Микола Іванович, подивився на Сашка й усміхнувся. — Бережіть вашу дружбу... нікому не давайте її кривдити...

— Ми не дамо, еге ж, Сашко? — впевнено мовила Зорка.

Вона підбадьорилася. Коли Микола Іванович усміхається, то не так все й погано. Зорка підвелася і пройшла по кімнаті, роздивляючись корінці книжок на грубих дерев'яних полицях уподовж стіни.

— Скільки у вас книжок! Дивіться... Пушкін...

— Ти читала Пушкіна? — запитав Микола Іванович.

— Ага. Ми вже й у школі його проходили. Миколо Івановичу, а чому мені «Пікову даму» не можна читати? Я взяла в бібліотеці, а Кра... Степан Федорович відняв. Як закричить: «Хто тобі дозволив такі книжки брати?!» А я однаково прочитала, нишком. Зовсім нецікава...

— Ось бачиш... тобі можна все читати... Лише є такі... книжки, які ти ще просто не зможеш... зрозуміти... Прочитаєш, книжка... видасться тобі нецікавою... і ти втратиш для себе чудову книгу... Розумієш?

Микола Іванович поворухнувся, заплющив очі. Губи його щільно стулилися. Лоб спітнів.

Сашко схопив рушничок і почав обережно витирати йому обличчя. Зорка навшпиньках підійшла до ліжка.

— Сашко, може, Вірванну покликати? — пошепки запитала вона.

— Не потрібно... — сказав Микола Іванович.

— Миколо Івановичу... а якщо вас у лікарню заберуть, — злякано запитала Зорка, — як же ми... без вас...

Сашко гнівно глянув на неї.

— Нічого, — ледь зміг вимовити Микола Іванович і спробував усміхнутися, — живі будемо, не помремо...

До кімнати швидко зайшов Кузьмін з двома жінками в білих халатах.

Сашко й Зорка вийшли на подвір'я. Біля ганку стояла гарба, вимощена сіном. На худій спині коня лежала снігова наліпка. А трошки далі, коло дверей до корпусу, обступивши Віру Іванівну, стояли діти.

Миколу Івановича відвезли в лікарню.

У спальнях дівчатка голосно плакали. Зорка залізла в комору. Сашко вмовляв її іти спати, але вона не слухала.

— Заспокойся, малечо, все минеться... Зроблять Колі-Вані операцію, він одужає і повернеться до нас... Коля-Ваня не такий, він не кине нас...

— А якщо... якщо... Крага...

— Годі-бо плакати... Нас же з тобою двоє, малечо... Вдвох нам ніхто не страшний, еге?

— Еге, — сказала Зорка, заспокоюючись.

Сашко обняв її, пригорнув до себе й погладив по голові.

— Ось так, а тепер іди спати. Уроки всі зробила?

— Ага...

Двері в комору розчинилися. На порозі стояв Кузьмін.

— Дмитрієв? Будницька? — здивовано, наче очам своїм не вірячи, запитав він.

Сашко стояв так само, пригорнувши Зорку до себе, й дивився на Кузьміна.

— Так-так, Дмитрієв... — покручуючи в пальцях люльку, насмішкувато сказав Кузьмін.

Сашко спалахнув, відсторонив од себе Зорку.

— Біжи...

Зорка прожогом, скільки було духу, кинулась у спальню. Щоки її палали. Вона не могла збагнути, чому їй раптом стало так соромно, неначе у їхній дружбі з Сашком було щось недобре.

Позаду неї чути було гнівний бас Кузьміна та обурений голос Сашка, який аж заїкався од хвилювання.

Не роздягаючись, Зорка пірнула в ліжко й вкрилася з головою.

Продавець хапав хлібини одну за одною, кидав їх на широкий, наче майдан, щербатий прилавок і краяв на шматочки. Зорка тяглася до прилавка, але її весь час одштовхували. А буханців щоразу меншало.

Полиці несподівано зсунулися, і на Зорку зівсебіч посипався хліб. Зорка хапала буханці й ховала за пазуху. Їй раптом стало лячно. Загине стільки хліба! Швидше, швидше, поки ніхто не побачив, не відібрав! Продавець, розмахуючи ножем, бігав навколо неї і кричав:

— Зорко, ти чого сіпаєшся?!

Зорка випустила з рух хлібину, і хлібина заплигала, як гумовий м'ячик. Вище, вище! Зорка підстрибнула, щоб піймати її, і вдарилася головою об щось тверде.

Зорка злякано розплющила очі. Поруч неї сиділа сонна Галка, терла долонею скроню.

— Ти чого? — ледь прочумавшися, запитала Зорка.

— Це не я чого, а ти чого! — розгнівалася Галка. — Спочатку