Читати книгу - "Пташиний спів"

Уїр помовчав якусь мить. А потім зізнався:

— Хочете, я вам щось розповім? У мене ніколи не було жінки.

— Що? Ніколи? — Стівен подивився на нього, аби пересвідчитися, що той не жартує. — Скільки вам років?

— Тридцять два. Я хотів, завжди хотів, але вдома це здійснити дуже важко. У мене були страшенно суворі батьки. Я ходив на побачення раз чи два... Але ті дівчата — вони хотіли одружитися. У місті були і робітниці — але ті з мене лише насміхалися.

— Вам не цікаво, як це?

— Звичайно, цікаво. Але зараз для мене це стало настільки важливим, що я боюся.

Стівен помітив, що Уїр перестав слухати звуки снарядів. Він роздивлявся свої руки, занурений у роздуми.

— А чому ви не пішли в один з тих закладів у селі, куди ходять усі солдати? Я певен, що ви знайшли б якусь привітну — і недорогу — жінку.

— Ви не розумієте, Рейзфорде. Це не так легко. Для вас це інакше. У вас, мабуть, були сотні жінок.

Стівен похитав головою.

— Господи, звичайно ж ні. У нас у селі була дівчина, до якої всі ходили. Перший раз в усіх хлопців ставався із нею — їй треба було принести лише плитку шоколаду або трохи грошей. Вона — простачка, але ми всі були їй дуже вдячні. Звичайно ж, вона завагітніла — але ніхто не знав, від кого. Мабуть, від якогось п’ятнадцятирічного.

— І що, у вас більше нікого не було?

— Ні, були й інші. Усі чекають, що хлопці мають постійно це робити — бо можна ж і захворіти. Навіть матері так думають. У цьому, власне, і різниця між селом у Лінкольнширі та — звідки ви?

— Лемінгтон-Спа.

— Ну звичайно ж! Суцільна респектабельність! — Стівен посміхався. — Не пощастило вам.

— Ще би! — Уїр розсміявся.

— Молодець.

— Про що ви?

— Ви смієтеся.

— Я п’яний.

— Немає значення.

Уїр налив собі іще і відхилився на задніх ніжках стільця.

— Так і що? Усі ці жінки, Рейзфорде, що...

— Не так багато їх і було. Тільки чотири чи п’ять.

— Все одно немало. А була у вас жінка, яку кохали? З якою постійно цим займалися?

— Так, була така.

— Лише одна?

— Так, лише одна.

— І як це було? Це ж мало бути інакше, ніж з іншими?

— Ви праві, це по-іншому. Це зовсім по-іншому. Приплітаються додаткові почуття.

— Ви маєте на увазі, що ви... ви були закохані у неї?

— Мабуть, так. Я тоді й сам не знав. Я відчував нестримний потяг до неї.

— І що сталося із цією жінкою?

— Вона пішла.

— Чому?

— Я не знаю. Просто одного вечора я повернувся додому — а її немає. Вона не лишила ані листа, ані повідомлення.

— Ви були одружені?

— Ні.

— І що ви зробили?

— Нічого. Що я міг зробити? Не міг же я її переслідувати. Просто відпустив.

Уїр помовчав якусь хвилину. А потім запитав:

— Але ж... коли ви з нею... ну, ви розумієте... то ж було інакше, ніж з дівчиною у селі? Чи це завжди однаково?

— Коли вона пішла, я не думав про це. Відчував себе так, ніби хтось помер. Знаєте, як дитина, коли мама або тато кудись зникли, — Стівен подивився на нього. — Вам треба самому це відчути. Наступного разу у відпустці. Хоча, мабуть, жінку і тут можна знайти. Мої солдати точно знають.

— Не кажіть дурниць, — всміхнувся Уїр. — Так що ця жінка? Ви думаєте про неї? У вас лишилося щось на пам’ять?

— У мене була її каблучка. Але я викинув.

— Ви думаєте про неї, коли лежите тут під обстрілом?

— Ніколи.

Уїр потрусив головою.

— Не розумію. Я, мабуть, думав би.

На вулиці запанувала тиша. Двоє чоловіків подивилися один на одного у скупому світлі — сірі стомлені обличчя. Стівен позаздрив невинності відкритого обличчя Уїра. Сам він уже втратив будь-який зв’язок із земним щастям, яке буває там, де не чути пострілів. Сиве волосся на його скронях та над вухами нагадувало про це.

— А ви? До війни ви були самотнім?

— Так. Я жив з батьками — ніяк не міг від них піти.