Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Настане день, закінчиться війна… 📚 - Українською

Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Настане день, закінчиться війна…" автора Петро Михайлович Лущик. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 85
Перейти на сторінку:
І шукаємо своїх.

Він прив’язав коней до якогось стовпа, що так доречно трапився на дорозі, і рушив на майдан, озираючись навсібіч. За ним поспішили інші.

Першому пощастило Миколі Брунцю, що чисто випадково натрапив на свою дочку Маланку, жінку Максима Холода. Вона, побачивши батька, лише скрикнула і кинулася до нього. Обоє не змогли стримати сліз. Маленький хлопчик, з яким вона була, залишився стояти сам. Йому було років шість, в одній руці він тримав невеликий батіг, палець другої – у роті.

– Чия це дитина? – поцікавився батько. – Не наша?

– Ні, тату, – відповіла Маланка. – Померла моя крихітка. – І знову сльози. – Мати її відлучилася, от я і доглядаю за ним.

Маланка підвела очі на Засмужного.

– Невже не впізнаєш?

Серце Теодора закалатало. Невже це він, його син? Він відчув, як радісна хвиля піднімається у нього всередині і вимагає виходу. Не тямлячи себе від щастя, Теодор скрикнув:

– Михайлику!

Тієї самої миті хлоп’я опинилося у нього на руках. Теодор притулив малого до себе. Він же торкнувся рукою до його зарослої щоки і непевно сказав:

– Та-то!

І Теодор заплакав. Довгих чотири роки його так ніхто не називав.

– А де мама? – запитав він.

– Мама там! – Михайлик показав рукою кудись всередину майдану. – І дядько Юрко там. І дядько Іван.

– Іван тут? – запитав Теодор Маланку.

– Тут-тут! – заспокоїла вона. – Вже півроку, як з’явився.

На таке щастя Теодор і не сподівався. Він залишив Брунця з Маланкою і з сином на руках рушив у натовп, як позаду почув розпачливе:

– Дорку!

Озирнувся. До нього бігла його Палазя, простоволоса, з хусткою у руці. Чи повідомили їй про прибуття каменюхів, чи зустріла когось з них, але ось вона біжить до нього. Підбігла – і осипала поцілунками й обіймами.

Палазя увесь час лише повторювала єдине слово, яке сподівалася вимовити усі ці роки:

– Живий!

Спекотний падолист

День 1 листопада 1918 року нічим особливим не виділився серед череди йому подібних. Увесь нехитрий урожай був зібраний, поле на зиму зоране, плани на весну окреслені. Засмужні повернулися додому всі, що вже було великою рідкістю у селі, і перше літо обробляли землю знову спільно, розділивши отриманий урожай порівну. Мало того, Теодор («Федьки») у селі взагалі виглядав заможним. Пелагея повернулася з вигнання не з порожніми руками, а на возі, запряженому двома кіньми, і з прив’язаною до нього коровою.

Теодор міг бути вдячний долі і молодому братові за порятунок жінки з сином, адже без Юрка такого щасливого повернення могло і не бути.

Тобто початок нового місяця нічим би і не запам’ятався жителям Кам’янки Лісної, якби не набат церковної дзвіниці. Він увірвався у життя селян десь біля четвертої години пополудні. Усі, хто його почув, відірвалися від роботи, яка у селі була завжди, і повернули голови у напрямі церкви. А церковний дзвін не вгавав, скликаючи людей.

До Теодора, що саме збирався розпрягати коней, підійшов Юрій.

– Щось сталося, – сказав він.

– Напевне, – згодився Теодор. – Бачиш, аж захлинається. Дивись – і трісне дзвін. На новий прийдеться складати гроші.

До них приєднався найстарший Іван.

– Добре, що ти ще не розпріг коней, – мовив він, тільки ставши на подвір’я. – Може, поїдемо?

– Та напевне, – кивнув Теодор. – Останній раз дзвін так захлинався, коли оголосили війну Сербії.

– Тіпун тобі на язик! – замахав руками Іван. – Натерпілися. Досить!

Але поїхали. Дорогою до них приєдналася ще пара возів. Усіх розпирала цікавість, що могло заставити священика розірвати тишу.

Вже здалеку побачили, що вони не перші. Хто возами, хто пішки прибули до церкви на поклик церковного дзвону. Перше, що кинулося в очі Засмужним (і не тільки їм), був… синьо-жовтий стяг на будівлі колишнього староства. Це було настільки несподівано, що усі дивилися на нього, як на щось нереальне, не з цього життя.

Отець Лев Саламон не дав можливості чоловікам (а серед прибулих не було жодної жінки) отямитися. Він, не чекаючи, коли збереться більше людей, вийшов з церкви у супроводі цивільного, з усього видно, якогось інтелігента.

– Односельці! – почав священик. – Тільки що з Жовкви прибув доктор Ярослав Рибак. – (Кивок в бік цивільного.) – Він привіз радісну новину. Ви бачите на будинку синьо-жовтий прапор. Чому він тут, гадаю, ви зрозумієте, послухавши пана доктора. Прошу, пане Рибак.

Цивільний залишився стояти дещо позаду священика. Він вийняв з-за пазухи складений вчетверо папірець.

– Дорогі жителі Кам’янки Лісної! – говорив він. – Сьогодні патріотичні сили у Львові, Жовкві й усіх повітах Галичини взяли владу у свої руки. А Українська Національна Рада у Львові на чолі з доктором Костем Левицьким видала відозву, яку я зараз вам прочитаю.

«Український Народе!

Голосимо тобі вість про твоє визволення з віковічної неволі. Віднині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави.

Доля Української Держави в Твоїх руках. Ти станеш як непобідний мур при Українській Національній Раді і відіпреш усі ворожі замахи на Українську Державу. Заки будуть установлені органи державної власти в законнім порядку, українські організації по містах, повітах і селах мають обняти всі державні краєві і громадські уряди і в імені Української Національної Ради виконувати власть. Де сього ще не зроблено, дотеперішні неприхильні Українській Державі уряди мають бути усунені.

Всі жовніри української народности підлягають віднині виключно Українській Національній Раді і приказам установлених нею військових властий Української Держави. Всі вони мають стати на її оборону. Українських жовнірів з фронтів відкликається отсим до рідного краю на оборону Української Держави.

Все здібне до оружя українське населеннє має утворити боєві відділи, які або ввійдуть в склад української армії або на місцях оберігатимуть спокій і порядок. Особливо мають бути оберігані залізниці, почта й телеграф.

Всім горожанам Української Держави без ріжниці народности і віросповідання запоручається горожанську, національну і віроісповідну рівноправність. Національні меншости Української Держави – Поляки, Жиди, Німці – мають вислати своїх відпоручників до Української Національної Ради.

Аж до видання законів Української Держави обов’язують дотеперішні закони, на скільки вони не стоять у противенстві до основ Української Держави. Як тільки буде забезпечене й укріплене існування Української Держави, Українська Національна Рада скличе на основі загального, рівного, безпосереднього і тайного виборчого права Установчі збори, які рішать про дальшу будучність Української Держави.

Український Народе! Всі свої сили, все посвяти, щоб укріпити Українську Державу!

Львів, 1 падолиста 1918. Українська Національна Рада».

Кожне речення відозви присутні зустріли захопленим гулом. Особливо радісно зустріли чоловіки звістку про відкликання солдатів з фронту.

Не було

1 ... 51 52 53 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Настане день, закінчиться війна…», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Настане день, закінчиться війна…"