Читати книгу - "Зоряний єгер"

Відтак вогнище спалахнуло нестерпно яскравим полум’ям — у сполоху потонули всі люди, і замість них одне за одним випливли оленяча голова, якийсь птах з величезним дзьобом, що нагадував сову, бубон, обличчя Пуйме, озеро з віддзеркаленням місяця в центрі, знову якісь люди, знову Пуйме зі сльозами на очах — і все згасло. Декілька хвилин Роман нічого не бачив і стояв мов оглушений. Затим пішов далі, чомусь усвідомивши з повною переконаністю: Серхасава Сиртя помер.

Вісім місяців опісля я одержав від Романа листа:

«Привіт, Володю!

Вибач за довге мовчання, але тому є своя причина.

Гадав я після Каніна заритися у свою дисертацію, але історія ця ніяк не виходила в мене з голови. Спершу я розповідав її приятелям як жарт, чи що, як цікаву пригоду. Ти пам’ятаєш, те, що зі мною трапилося, я визнав гіпнотичною маною, а розповідь помираючого старого — маренням. У старого могли з якоїсь причини загостритися телепатичні здібності перед смертю, тим більше що інсульт іноді викидає дуже дивні колінця.

Але ось випало мені опинитися в одного знайомого, колеги з Мінська, і побачити в нього атлас середньовічних мап. Так от, у цьому атласі я виявив мапу Арктики вельми незвичайного вигляду: зона від полюса і приблизно до лінії Північного полярного кола зображалася як материк, розділений на чотири сегменти широкими річками, що витікали з великого внутрішнього моря чи озера, в центрі якого була намальована вражаючих розмірів гора. Поряд з нею так і написано латиною: «Rupes nigra altissima» — «Гора чорна і висока». На землях же, зображених на північ від Скандинавії, був написаний наступний текст: «Тут мешкають пігмеї, зріст їх близько 4 футів, і в Гренландії їх звуть скрелінгерами». Це була мапа Герарда Меркатора, знаменитого фламандського картографа XVI століття. Що за казки на мапах славнозвісних майстрів? Мушу зізнатися, після зустрічі з карликами-сиртя інформація про пігмеїв у Арктиці мене зачепила.

Уважно вивчаючи мапу Меркатора, я помітив, що гірські хребти в цьому атласі розташовані приблизно там, де нещодавно вчені відкрили підводні хребти Північного Льодовитого океану; дізнався, що деякі ділянки хребта Ломоносова ще десять тисяч років тому могли бути островами, а вершини хребта Менделєєва знаходилися поза сумнівом над водою: на них виявлені надводні осади віком трохи більше десяти тисяч років.

Нагадаю тобі про легендарну Гіперборею — північну країну з м’яким кліматом і розвиненою цивілізацією, про яку писали Геродот, Арістей, Гомер… Ось бачиш, я тебе вже агітую, наче не я, а ти був скептиком. Але ти поглянь, як усе стикується одне до одного!

Чим можна пояснити, наприклад, що пігмеї займали таке значне місце в легендах північних народів, причому, як правило, вони виступають у ролі магів і чародіїв? Усі ці тролі, гобліни, ельфи, феї, дворги, гноми…

Але дивні ліліпути зустрічаються не лише в оповідях. Так, мені привелося ознайомитися зі щоденниками голландського капітана Ван-Лінсхотена, який командував експедицією по північних морях в кінці XVI століття, і суднового лікаря Де Ламартіньєра — він плавав там само п’ятдесят років опісля. Так от, вони обидва описують народ, культура якого різко відрізняється від самоїдської. То були виключно низькорослі люди, майже пігмеї, з дуже смаглявими плоскими обличчями. Промишляли вони виключно полюванням, причому в море виходили на човниках, «зроблених майстерно з риб’ячих кісток і шкіри; усередині шкіра була зшита таким чином, що виходив мовби мішок від одного кінця човника до другого; всередині такого човника вони були вкриті до пояса, так що досередини човна не могла потрапити жодна крапля води». Тобто це був справжнісінький ескімоський каяк, але де — в районі Вайгача і Нової Землі, на Баренцовому узбережжі! В місцях, де мешкають ненці!

Але чи відомо тобі (я особисто раніше не знав), що існує непорушний науковий факт: самоїдські племена, що населяють тундру на арктичному узбережжі, в тому числі й ненці, не є аборигенним населенням. Вони прийшли з Саянського нагір’я на початку першого тисячоліття нашої ери і завершили розселення на європейській Півночі лише до XVIII століття.

А зараз — слухай! ДО них і ПРИ них на цих землях існувала аборигенна культура, яка потім повністю була асимільована ненцями. Це були племена, які промишляли морського звіра на каяках і жили в землянках з «риб’ячих», тобто китових, кісток. Такі землянки у 20-х роках на західному березі Ямалу виявив радянський дослідник В. М. Чернєцов. У одній землянці він знайшов поховання IV (!) століття.

Я дізнався, що записані ненецькі перекази про низькорослий народ, який займається чаклунством і уникає спілкування зі звичайними людьми, хоча іноді й лікує їх, обмінюється товарами й навіть укладає шлюби. І народ цей ненці називають… Як? Правильно, сиртя!

Отож те, про що розповідав нам Апіцин, не слід вважати лише казкою. Відкрий докладну мапу узбережжя Баренцового моря від Каніна до Ямалу, і ти виявиш там мис Сиртя-саля, сопку Сиртя-седа, річку Сиртя-яха, озеро Сиртя-то…

До речі, я знайшов легенду про озеро сиртя: нібито в ньому живуть злі духи, що живляться вони рибою, а коли риби не вистачає, викидають із озера промінь світла і вирушають по ньому на полювання. Звичайну людину ці духи з’їдають без розмов, разом з собаками й оленями. Лише сиртя вміють знаходити з ними спільну мову…

Отож, старий, канінські «видіння» мені тепер уявляються дещо інакше.

Ага, найголовніше. Нещодавно я відвідав гіпнотизера, нашого професора-психотерапевта Маканіна. Перевіряв, що мені приверзлося після того відварчику, яким мене пригостила Пуйме, а що бачив насправді. Так от: Маканін запевняє, що ніяких галюцинацій не було.