Читати книгу - "Чоловіки під охороною"

Коли до людини підкрадеться сумнів, він геть усе в ній роз’їдає. Тепер я запитую себе: чи не з делікатності Аніті закортіло сказати мені про наше розлучення особисто? Живим голосом чи живим тілом?.. Усе відбувається так, ніби здійснити цю останню подорож їй нізащо в світі не хотілося. Дивує мене й те, що Аніта володіє своїм тілом: то вона мов крижана брила, то — мов розжарена піч. Але ніколи не втрачає контролю над собою і над ситуацією.

А втім, напруженість і нервозність у наших взаєминах уже спали. Тепер біля мене лежить зовсім інша жінка: зі спокійним духом у вдоволеному тілі. І вдоволеному за моєю співучастю. Черпаймо до дна втіхи земного існування, навіть якщо співучасниця цих утіх на світанку піде з вашого життя.

Мабуть, я на кілька хвилин задрімав. Бо коли прокинувся, то побачив, що я в ліжку сам. Почувши шум на кухні, я встаю й знаходжу там Аніту. Вона сидить у самісінькій піжамній куртці за білим столиком і жадібно їсть тунець із великої бляшанки, яку знайшла в моєму холодильнику.

— Сідай, Ральфе, — запрошує мене Аніта до мого власного столу. — Я дозволила собі відкрити цю бляшанку. Хочеш? — додає вона мовби знехотя.

— Ні, я не голодний.

— А я голодна, — каже вона. — І дуже рада, що не доведеться ділитися з тобою. Звідки в тебе цей тунець?

— З їдальні. Я підозрюю, що вони хочуть помалу привчити нас платити за харчування, бо щодня вираховують за нього з нашого місячного заробітку чималі гроші.

Але те, що діється в Блувіллі, Аніту не обходить. Її цікавить тільки те, що чекає на неї в Парижі. Щоб пояснити мені, яку важливу роль вона збирається там відігравати, Аніта з повним ротом заходжується розповідати про сучасне міжнародне становище.

Її розповідь викликає в мене величезну цікавість. У газетах, які ми одержуємо в Блувіллі, нема нічого, анічогісінько про те, що відбувається за межами країни. Можна подумати, що завідувачі зарубіжних відділів найбільших газет разом зі своїми спеціальними кореспондентами вимерли, а найбільші інформаційні агентства позникали. Повне затемнення.

За словами Аніти, це затемнення влаштовано навмисне, бо становище в країні ще ніколи не було таке серйозне. Тільки-но спалахнула пошесть, моряки, льотчики й солдати, яких Пентагон, витрачаючи неймовірні кошти, тримав на сотнях баз по всьому світі, почали так швидко і в такій великій кількості помирати, що треба було всіх їх репатріювати до США, щоб їхня зброя та військова техніка не потрапила до рук тубільців. Незважаючи на це, на складах Таїланду все ж таки довелося залишити літаки, гармати, танки і, на жаль, атомні бомби. І тепер виникає запитання, чи колишні наші союзники не продали ті бомби Китаю.

Репатріація війська спричинила жахливі політичні наслідки: всі іноземні уряди, що їх активно підтримував держдепартамент — зокрема в Південно-Східній Азії та в Латинській Америці, — за кілька наступних тижнів попадали. Їх одразу ж замінили націоналістичні уряди. Ті уряди далеко не всі комуністичні. Але всім їм властива одна спільна риса: озлобленість і недовіра до Сполучених Штатів.

Більше того, режим Бедфорд сприймають за кордоном, навіть у сусідній Канаді, з певним занепокоєнням і неприязню, а його диктаторський характер часто розвінчують. У канадській пресі, що лишилася вільною, тваринну статеву зверхність Бедфорд завуальовано порівнюють із нацистським расизмом. Тисячі примірників канадських газет — хоч у СІЛА вони й заборонені — із критикою на адресу Бедфорд провозяться в багатьох місцях через кордон і таємно передаються в країні з рук у руки.

Та ще більше непокоїть Білий дім становище в Європі. Туди пошесть прийшла пізніше, і там раніше почали боротися проти її поширення. Європа дуже швидко відгородилася від США санітарним кордоном. Водночас Сполучені Штати були змушені репатріювати свої війська із Західної Німеччини. Тож європейські країни опинилися самі в драматичному становищі віч-на-віч з СРСР. Спершу приголомшені, вони зрештою заспокоїлися, бо невдовзі там установився modus vivendi[27], вельми сприятливий для Західної Європи, яка під своєрідним франко-німецьким кондомініумом майже цілком заволодіває ринком Радянського Союзу та соціалістичних країн Сходу.

Що ж до Франції, то Аніта наголошує на одній важливій деталі: це єдина в Європі країна, де президентом ще й досі чоловік. Його звати Емманюель Дефромон. Наступного місяця йому виповниться вісімдесят вісім років. Мабуть, американцям він здається трохи застарим… Але в кризові моменти Франція завжди полюбляла, щоб її очолювали дідугани. Коли Клемансо прийшов 1917 року до влади, він мав сімдесят шість років. Петен став на чолі країни у вісімдесят чотири роки, а де Голль пішов у відставку в сімдесят дев’ять. Похилий вік лідерів країни, підкреслює Аніта, — одна з найстабільніших політичних традицій у Франції.

Коли в цій країні вибухнула пошесть, вона збіглася з президентськими виборами, і Дефромона обрали, зваживши на його політичний досвід і похилий вік. Одразу ж після президентських виборів він розпустив палату депутатів і призначив нові вибори. Але Дефромон не дозволив депутатам самим вибирати собі заступниць. Право вибору президент залишив за виборчими округами. Тож від кожного виборчого округу було обрано двох, незалежних одного від одного депутатів — чоловіка й жінку, і жінка представляла загалом консервативніші тенденції, ніж чоловік. Хитрий Дефромон передбачав цей результат. Він добре знав, що матиме в палаті меншість голосів, і сподівався, що зі смертю чоловіків число його прихильників дедалі зростатиме за рахунок жінок. Дефромон усвідомлював, яким живучим лишився у француженок культ батька від часів де Голля.

Все сталося так, як він і розраховував. Ставши президентом і маючи підтримку абсолютної більшості, Дефромон зрештою здобув таку саму владу, як і Бедфорд. Але він не зловживав нею так, як вона. Дефромон не зачепив свободи особистості і, що дуже важливо, зберіг свободу преси. Одначе преса обливала його брудом і вкрай гостро критикувала все, що він робив, навіть