Читати книгу - "Моряк з «Дианы»"

— Я беру всю відповідальність на себе. Я говоритиму, що наказав вам тікати разом зі мною і погрожував карою в Росії, якби ви не погодилися. Я не хочу, Макаров, бути причиною загибелі чотирьох наших друзів…

Матрос теж звівся на ноги:

— Спасибі, капітане… Ви — людина!..

Три десятки японців з галасом оточили двох моряків. Головнін вийшов на галявину і мовчки простяг офіцерові складені руки. Тонко плетений шнур врізався в кисті, петлею ліг на шию, обплутав ноги… Макаров став поряд з капітаном і, дивлячись просто в очі офіцерові холодними й злими очима, вимовив повільно й хрипко:

— Не смійте штовхати капітана, — він поранений… Василю Михайловичу, я вас нестиму.

У далекій дорозі до міста Мацмая Головнін не раз згадував слова Шкаева, сказані матросам, ще як ішли в Хакодате: «Дуже, брат, нагадує мені країна ця японська двоповерховий, будинок… Тільки нагорі — звір’я, а внизу — люди». Внизу, в самій гущі народній, полонені зустрічали людей. Рибалки з прибережних селищ не образили полонених жодним словом. Величезні юрми зустрічали моряків дорогою, поблизу сіл, і старі люди шанобливо кланялись змученим подорожанам, жінки й діти несли їм скромні подарунки — жменю рису, дзбан молока — і просили конвойних солдатів розв’язати або попустити вірьовки.

У місті Мацмаї, в похмурому дерев’яному замку, Головнін сказав буніосу:

— Я знаю тепер Японію — таємничу, заборонену країну… Для мене вона перестала бути таємничою.

Губернатор криво посміхнувся:

— Варто було задля цього рискувати?

— О, певно! — відповів Головнін. — Мореходці часто рискують заради відкриттів.

— Як видно, вам сподобались гірські вершини? — насторожено спитав губернатор.

— Ні, інші вершини, — сказав Головнін. — Вони — в душі народу, і вам їх не заслонити…

— Ідіть в тюрму і помоліться своєму богові! — з люттю викрикнув губернатор. — Той іноземець, що бачив у Японії надто багато, може позбутися очей…

Мур тріумфував: утікачів захопили! Про це йому розповів караульний солдат. Тепер вони брели десь у горах Мацмаю всі шестеро, з зв’язаними, як і раніше, руками й ногами. І, напевно, матроси проклинали Головніна… Але невже всі шестеро живі й здорові? Не може бути. Тут караульний, звичайно, помилився: Федір Мур чудово знає і капітана, і Андрія Хлєбникова, і всіх інших. Не такі вони люди, щоб налівдорозі до волі здатися без бою.

Нетерпеливо чекав Мур, Коли прийде Теске, — перекладач, певно, знав більше за караульного.

А Теске прийшов задуманий і сумний; з тривогою сказав він мічманові, що капітан і штурман Хлєбников поранені, Здивований і настроєм, і тоном Теске, Мур спитав:

— Вас, здається, засмутило, що ці злочинці зазнали кари, на яку заслужили? Їх покарала сама доля!..

Молодий японець глянув на нього вражено:

— Ви називаєте своїх товаришів злочинцями?

Мур відповів роздратовано:

— Я давно вже порвав з цими людьми. Але скажіть, що з ними? Капітана й Хлєбникова поранено в сутичці? Вони відбивались і когось убили? Може, вони повмирають ще в дорозі?

— Ви цього хотіли б, мічмане?

— Я ніколи не співчував злочинцям…

— Ні, вони житимуть. Вони не оборонялись. Капітан поранив себе ще тут, коли залишав це дворище, а Хлєбников зірвався в ущелину. Мені дуже приємно сказати вам, що вони житимуть. Знаєте, чому мені приємно сказати це вам? Тому, що в нас, у Японії, таких людей, як ви, називають двома словами: чорне серце…

Мічман мовчки підвівся з лави і повільно почвалав у свою тісну комірку. Він хотів би відповісти японцеві на образу, але якими словами відповісти? Теске ще може образитись і при нагоді завдати якої-небудь неприємності. Дивно, що навіть цього губернаторського служку Головнін зумів прихилити до себе і покорити, хоч Мур не пам’ятав, щоб капітан запобігав перед ким-небудь з японців…

У тиші й темряві комірки мічман довго обмірковував теперішнє становище. Воно-таки й не слід, мабуть, жалкувати за тим, що він не зміг перешкодити втечі. Двоє найнебезпечніших противників поранені і, головне, втратили всяке довір’я японців. Він, Мур, не пробував тікати, отже, заслужив ще більшого довір’я. Тепер використати б лише цю перевагу, обвинуватити втікачів, накликати на них гнів буніоеа й японського уряду… Він скаже, авжеж», скаже, що всі вони, шестеро, друзі й сподвижники Хвостова та Давидова, що йшли вони в Японію нападати, захоплювати полонених і грабувати, що це лише початок воєнних дій Росії проти японської держави… Пригадується, він десь колись читав про Фер— нанда Кортеса, конкістадора, який завоював Мексіку… Кортес зруйнував і спалив свої кораблі, щоб ніхто з його соратників не спробував повернутись на батьківщину до цілковитої: перемоги. Мур наслідує приклад Кортеса: більше, ніж кораблі, — він спалює батьківщину за собою. Він не повернеться до Росії, а купить собі волю ще тут, в Японії. З цього й починається його відважний, неповторний шлях. А якщо доведеться повернутись? Не страшно, шестеро моряків однаково вже не будуть живі. Мудрість каже: мертвим сорому нема. І якщо в Росії він назве їх, мертвих, боягузами й зрадниками, хто зможе спростувати його слова?..

Він повторював собі: рішучість! Перші кроки вже зроблено, і треба з перемогою закінчити цей шлях.

Але яку неприємність розповів караульний офіцер! Виявляється, не тільки шістьох утікачів, а й його, і курільця буніос наказав перевести в тюрму: За що ж його, Мура, вирішили оселити разом з арештантами? За покірність? Які порядки в цій Японії! Він був слухняний, чемний, ретельний, навчав російської мови перекладачів, надписував віяла, кланявся і плазував перед кожним хоч трохи знатним відвідувачем, — і за