Читати книгу - "Один в океані"

Хоч як щиро радів я, мене все ж почали серйозно непокоїти дві речі: мої риболовні снасті та непорушний запас харчів, який мені хотілося доставити цілим і запечатаним у найближчу поліцейську дільницю. Але я був занадто стомлений, а тому вирішив знайти двох чи трьох свідків, які б підтвердили цілість мого непорушного запасу харчів.

«Єретик» був метрів за двадцять од пляжу, який з жовтого поступово ставав чорним від юрби цікавих. Рибалки на човнах радили мені дочекатися відпливу, запевняючи, що тоді хвиля буде значно меншою. Насправді їм хотілося встигнути як слід обшарити мого човна, перш ніж він потрапить у руки натовпу, що чекав на березі. Але моє бажання стати на тверду землю, вдихнути її запах, відчути нагрітий сонцем пісок виявилося найсильнішим. Хвилі не загрожували човну, а «екіпаж» вимучив мене, і терпець мій увірвався. Тому я стрибнув у воду І поплив до берега, тягнучи «Єретика» за плавучий якір, Через хвилину сотні помічників кинулися до мене й внтягли на берег…

Я стояв на землі. Вона хиталася піді мною, але це була земля, і нестримна радість заполонила моє серце. Я так безмірно радів, що на мить забув про муки, яких завдавав мені голод.

Хочу звернути увагу потерпілих на одну обставину. Не треба одразу їсти, і не слід їсти багато, інакше все може закінчитися смертю. Можна прийняти все, що вам запропонують із рідкого, але бійтеся твердої їжі: це страшний ворог нашого слабого шлунка. Ви вирвали своє життя у моря, то ж не віддавайте його так просто на землі!

Знайте, що тільки-но ви дістанетеся до землі, на зміну боротьбі з голодом прийде боротьба проти переїдання.

Отже, я став на берег Барбадосу. Земля виявилася досить хисткою — і зрадливою, бо це був зибучий піщаний пляж. І досі не розумію, як я міг втриматися на ногах. І навіть знайшов у собі сили йти по піску. Він мені здавався землею обітованою.

Довелося уважно наглядати за всіма речами, тому що тубільці, які оточили мене, дивилися на кожну дрібницю наче на манну небесну і виявляли неприємне бажання привласнити всяку річ, яка опинялася в їх руках. Тим часом я потроху виймав з «Єретика» все спорядження, відкладаючи окремо найбільш пошкоджені речі. Коли я перебирався через піщану мілину, човен вщерть виповнився водою, і тепер все потрібно було сушити. Тільки-но я вийняв банку з непорушним запасом, як тубільці помітили напис «продукти» і зчинили страшенний ґвалт:

— Food! Food! [23]

Я з жахом побачив, що не зможу за всім устежити. Кожної миті я чекав, що банка з продуктами буде зламана. А це, якщо навіть усередині продукти залишилися б цілими, нанівець звело б усі практичні підтвердження моєї теорії. Підійшов полісмен і повідомив, що до найближчої дільниці 3 кілометри. Довелося йти пішки, і коли б хто знав, яких нелюдських зусиль це мені коштувало! Я й досі не розумію, як дійшов туди. Я негайно ж засвідчив цілість непорушних запасів харчів. Для цього потрібно було знайти свідків з певним розумовим рівнем. Такими свідками стали шкільна вчителька, вона ж місцевий пастор, і полісмен. Після цього я роздав американські консерви, здобувши таким чином прихильність тубільців Барбадосу.

Мені згодом дорікали за те, що я не опечатав у присутності свідків свій судновий журнал і щоденник плавання, аби потім довести, що я не підробив своїх навігаційних обчислень. Мабуть, ті, хто звертається до мене з такими докорами, зовсім не уявляють, як почуває себе людина, що ступила на берег після 65 днів, проведених у цілковитій самотності й майже без руху.

Повільно, підштовхуваний з усіх боків тубільцями, зупиняючись на кожному повороті, щоб випити склянку води, я прямував до поліцейської дільниці. Зрозуміла річ, начальникові її важко було з'ясувати, з ким він має справу — з великим злочинцем чи з одчайдушно хоробрим мореплавцем. Про всяк випадок з чарівною ввічливістю британського полісмена він приніс мені чашку чаю і хліб з маслом. І цієї миті почалася моя боротьба проти переїдання. Я задовольнився чаєм, поклавши багато цукру.

Будинок поліції оточили сотні людей в яскравому вбранні, дуже поширеному серед тубільців цих островів — видовище було досить мальовниче.

Нарешті близько 11-ї години мені подзвонив по телефону сам полковник Реджі Мічелін, головний комісар поліції англійської території Антільських островів. Це, очевидно, позитивно вплинуло на полісмена, і він запропонував мені душ.

Верховний комісар повідомляв, що незабаром приїде машина, яка відвезе мене в Бріджтаун.

Через дві години я вже був у столиці острова, де мене запросив до себе полковник Мічелін, типовий англієць, ще молодий, енергійний чоловік. У нього я познайомився з французьким консулом. Не встиг я пояснити, що через кілька днів, трохи відпочивши, збираюся повернутись у Францію, як під'їхала машина, а в ній троє моїх друзів.

Разом з ними приїхав міський лікар, якого я попросив негайно оглянути мене, для того щоб наслідки моєї подорожі-експерименту стали відомі всім без винятку. Того дня я почував себе досить бадьоро: міг стояти, навіть трохи ходити й підніматися сходами. Але через кілька днів серйозно почали даватися взнаки наслідки нерухомості, тривалої самотності і ненормального життя, яке мені довелося вести протягом плавання.

Нарешті всі митні формальності було виконано. З допомогою консула відправляю кілька телеграм у Францію. А о 6-й годині вечора я вже на «Блукаючій німфі». Увечері, страшенно знервований, я довго не можу заснути і тому починаю порпатися в своєму радіоприймачі: знімаю нейлоновий чохол, який захищав радіо від морської