Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

Чоловічок підходить ближче до чоловіків.

— Чого ви тут крутитесь, гражданін? — кричить на нього Петя. — Про-хо-дітє!

Чоловічок із заячою губою хоче щось сказати. Розтулилися й затулилися вуста, збрижився лоб, підбилися брови, закліпали повіки.

— Ну, чо ви мішаєте нам работать? — каже сердито й Вовка Паразит.

— Це через нього ми й одбили ту глину! — каже понуро Петя. — Одчалівай!

— Я того… — каже чоловічок, і його заяча губа посмикується. — Ви мені вибачте… Але я того… Може, поможу?

Чоловічок дивиться на дядьків благими очима — дивак якийсь чи дурник? А може, з-за вугла мішком прибитий, недаремно у нього заяча губа.

— Я тобі як вумному об’ясняю, — сказав Вовка Паразит. — Через тебе ми ото глину одбили і нам буде наганяй, пойняв? Тож я тебе, як чіловєка, прошу — вшийся з глаз, бо так ушию, шо косточки розсипляться.

Миршавий чоловічок видимо злякався. Відступив і знову опинивсь у сонячній калюжі. Власне там, де вона досі була, бо тепер немає вже сонячних калюж — підлога покрита білим накипом глини. Чоловічок од того ще більше ніяковіє, адже виходить, що це через нього так тут накурено, й задкує до вхідних дверей, які саме в цей час відчинились, і у них увійшов чоловік-барило у гігантських штанях, таких широких, що в них улізли б не тільки троє цих робітничків, але й чоловічок із заячою губою. Здоровенний пузяка пер могутнє тіло із зовсім лисою голівкою, такою маленькою, як у бронтозавра, і зовсім без вóла, а навпаки — якоюсь аж рожевою, ніжною, ніби манекенною.

— Так, хлопці, — сказала та голівка. — Накурили й підлогу напудрили. Що ви тут робите?

Голос у чоловіка-барила був справді ніби з барила — сипкуватий, низький, справжній бас.

— Драбину ставимо, — сказав зніяковіло Петя. — Ніяк не попадем у точку.

— А ви попадіть у точку, попадіть, — прогув чоловік-барило. — І щоб не було тут мені нерашливості, ге ж!

— Все буде як у лампочці, начальник, — сказав підхлібно Вовка Паразит.

— А це шо за безобраззя? — показав на розсипаний на підлозі тиньк чоловік-барило.

— Іздєржка проізводства, — сказав підхлібно Вовка Паразит.

Чоловік-барило задер бронтозаврячу голівку до стелі.

— Да, директорша вас по голівці не погладить, — прогув він. — Нехарашо!

— Будем стараться, начальник, — сказав Петя.

— Старайтеся, — мовив барило. — І шоб не було мені нерашливості, пойняли?

Від дверей дивився благими очима чоловічок із заячою губою та з грушоподібною головою. На ньому — потріпаний піджачок, сорочка без краватки, застібнута на горішнього ґудзика, патинки із задертими носками, ніколи не чищені й потріскані.

— Давай, хлопці, ще раз, тільки акуратно! — сказав Петя. — Це все через тебе, Юрка. А ти, Вовка, знизу підтримуй. І не спішіть.

Двері після чоловіка-барила залишилися незачинені. В них уривався шум вулиці: авта, трамваю, мигали перехожі світлими чи барвистими латками — миг і нема! Ніби в калейдоскопі. Чоловічок із заячою губою навшпиньки підійшов до дверей і ретельно їх причинив. В той момент і сталося перше чудо цього дня: драбину поставили.

— Га-га-га! — засміявся Вовка Паразит. — Ми її, як лялечку, вмостили.

— Це тра було мені раньше прийти, — сказав чоловік-барило й попер своє могутнє тіло через залу.

— Лізь, Петь, — сказав Вовка Паразит. — Ти старший, тобі й почот.

Петя зняв кепку, голова його була лиса, як і в чоловіка-ба-рила, тільки зовсім червона.

— Я то старший, — сказав він непевно, — але хай перший Юрка лізе.

— Давай, Юр, чеши! — показав щербаті зуби Вовка Паразит. — Ти не пйош і не куриш.

Юрка Ворона несміливо підійшов до драбини й почіпав її рукою.

— Лізь, ми потримаємо, — сказав Петя.

Юрко поліз. Всі задерли голови. Глибока тиша раптом запала в залі. Чутно було тільки, як потріскує під Юрком драбина.

— А люка як відчиню? — спитав він, коли доліз до середини.

— Натиснеш і зсунеш убік, — мовив Вовка Паразит.

Юрко поліз далі. Чоловічок із заячою губою підступив ближче і задер голову й собі.

— Шо, гражданін, інтересно? — добродушно спитав Петя.

— Так, — сказав чоловічок, дивлячись благими очима. — Але мені вас жалко…

— Себе жалій, а не нас, — показав щерблені зуби Вовка Паразит. — Мо’, з нами полізеш?

— Ге-ге-ге! — засміявся Петя, а його підтримав Вовка Паразит, — То шо там, Юр?

— Я січас, — відгукнулося згори. Юрко натис головою на люка та обрежно його зсунув. — Порядок!

Схопився за край люка й підважився. За мить зник.

— Тепер ти, Петь! — сказав Вовка Паразит. — Я потримаю.

Петя поліз і собі. Ліз повільно, випробовуючи кожен щабель.

— Лізь із нами, гражданін, — іронічно сказав Вовка Паразит.

— У мене діла, — відповів чоловічок з благими очима і з заячою губою.

— У всіх діла, — мовив Вовка Паразит і виплюнув на підлогу недопалка. — Да, голова чось макітриться. Вчора я так урізав, що й