Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози"

І тут голос Івана Василевського здобув уже звісні нам рипливі нотки:

— Чого ж так, без пошани, закинули портрета свого вітчима? — навпрямки, ніби стріливши, запитав Василевський.

На сцені — пауза. Навіть пензель перестав рухатися. О, вона вміє різко поводитися, повернулася так швидко — не помітив і як. Отак раптом: стояла не боком, а спиною, а вже дивиться простовіч.

— По-перше, — сказала так чітко, що кожне слово зривалося з її вуст, як це буває у Пса, коли він видає звуки, — це не я закидала того портрета під ліжко, а Федьо…

І знову пауза.

— А по-друге? — питає Іван Василевський, відчуваючи, як у ньому почав розпалюватися той мисливський вогонь, — о, ця розмова не була для нього пустомолотна.

— А по-друге, він, Аркадій Петрович, мені не вітчим.

І тут заїло машину в Івана, бо через природну тугодумність розум його застрополився.

— Як це? — поставив проти Людмили порожні очі.

— А так, ніякий він мені не вітчим. Тільки й того, що живе з моєю матір’ю.

— Тобто: на віру?

— Ну, це така віра, — різко, як це вміла, сказала, — що ліпше мене не питайте, бо ні до чого це вам… Вибачте, я зайнята!..

Але Іван Василевський, як уже сповіщалося, був із тієї породи людей, які, ступивши на якийсь шлях, хай і гірший від того, що поруч, ніколи з нього не зіступав. Зрештою, й розмова його цікавила, і так раптово обривати її, таку для нього пожиточну, не бажав, власне, й не міг. Тому зробив хід напіддавки, хоч потім про те пошкодував:

— А як же з моїм портретом?

І тут вона розтала так, як холодець, коли його підігрівають (до речі, Іванів вітчим мав таку звичку, бо в нього ніби виявилися сухоти: велів матері варити найжирніший холодець, а тоді знову його розігрівати до кипіння — тоді і їв), а не крижина, бо крижина, розтаючи, розпадається на льодяні кристали і вже по тому розтає.

— Хочете, щоб намалювала?

— Чого ж, — сказав Іван, ошкірившись, але вже не гадючим чи пацючим оскалом, а більше схожим на парубоцький. — Місце на стіні звільнилося ж!

І вони разом засміялися, а це значить, що знову може лунати ґонґ, правда, цього разу не для остороги, а на завершення сцени; правда, тепер цього ефекту чомусь не вживають. І цілком даремно, бо ґонґ підбадьорює тих, хто під час вистави, приморившись, заснув.

Читачеві не треба гадати, що я закопав у землю і то на певній відстані Аркадія Пастуха для антуражу, — не забуваймо, що йдеться про Сферу, а це значить, що простір, який так ідеально окреслює мильна бульбашка, надто тісний, щоб забивати його антуражними, отже непотрібними, речами чи й персонажами — всі вони діють, навіть те окружжя, що мертво приліпилося до долішньої кухонної шиби. А тим більше діяв Аркадій Пастух, бо він із головним героєм поєднався в цій історії натепер щільніше, ніж його незаконна половина, яка тільки раз виступила на кін у сольній партії, а поки що трималася більше закамарків, хоча у Сфері закамарків не існує — там усе кругле, усе однаково освітлене і все прозоре. Ні Аркадій Петрович, ані Таїсія Іванівна не могли чути діалогу Людмили з Іваном (я б його назвав Русланом, але не хочу, щоб мене ганьбили, ніби я перебуваю під упливом сусідньої літератури; а Русланом ліпше б назвав би Івана тому, бо Руслан — це в перекладі «лев», а про подібного звіра в моєму герої, щойно народженого, мав уже нагоду говорити), однак я більше ніж певний, що зміст отих перемовин аж зовсім не залишався їм невідомий.

Та повернімося до Аркадія. Цей нащадок (звісно, умовний) посельців країни райської невинності, патріархальної простоти звичаїв і мирного щастя — Аркадії, яку придумали поети так само, як і героя пасторалей Аркадського Пастуха (який дивовижний збіг із прізвищем одного з головних героїв цієї історії — сам чудуюся!), навряд чи мав щось спільного з мітичним Аркадом (Аркасом), хоч, напевне, народився від якогось містечкового чи сільського Зевса та Калісти, однак сумніваюся, що він убивав свою матір в образі ведмедиці, а тут, у цьому обійсті, переховувався від гніву містечково-сільського Зевса чи правоохоронця.

Але попереджаю, що його біографічні дані до того моменту, коли переступив порога Сфери, навіки залишаться в таємниці, бо він не забажав їх викласти єдиному дослідникові свого життя Івану Василевському, а я придумувати чогось од себе в цій історії не бажаю, бережучи її непорочність, тобто автентичну чистоту, — дозволяю собі лише те чи се доуявити для цільності оповіді. А коли якийсь критик своїм утомленим мозком не збагне виплетеної тут мережі й наново проголосить про вичерпаність моїх стилістичних та тематичних можливостей, то тим підтвердить песимістичну гадку, що життя банальне, як і Творець його історій, бо всі вони крутяться навколо вельми обмеженої кількості колючих груш, а це вже, застерігаю, може прийнятися за богохульство, тож краще нам усім постерегтись…

Іван Василевський міг би здогадатися, що після тієї його заманливої розмови з Людмилою Аркадій Пастух знову вийде на розмову з ним, бо його зречення місії пастуха в цьому стаді, яке пасе, було таки надумане і випливало з надмірної скромності цього героя. Коли б не пастушив, то чого ж простирчав, укопаний у землю, весь час Іванового та Людмилиного діалогу, а він за той час ані рухнувся. Однак сам Василевський міг здогадатися про наміри Аркадія Пастуха за своєю природою, ознаки якої ми безліч разів повторювали, хіба що через місяць, у кращому разі — тиждень, а Пастухові діяти так заповільнено не годилося, коли він праг оберегти пасомих од вовків, образом яких бачив у цій ситуації таки його — Івана Василевського, і, як переконаємося далі, не без підстав.

І він до нього прийшов, а може,