Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тітка Лаура говорить, мовби в Ільзи гарна посмішка. Мені стало цікаво, чи в мене також гарна посмішка. Я поглянула в люстро, що в Ільзиній кімнаті, й посміхнулася, та моя посмішка видалась мені не вельми гожою.
Тепер ночі холодні, тітка Елізабет щоразу кладе в постіль пляшку з гарячою водою. Люблю мацати її пальцями ніг. То все пляшки з-під горілки. Дідусь Муррей тримав у них саме горілку, а не гарячу воду.
Нині, коли випав сніг, кузен Джиммі вже не працює в саду й виглядає таким самотнім, похнюпленим.
Його сад мені подобається однаково — і влітку, взимку. У ньому стільки поезії, стільки таємничості, немов закутаної в сніг, в пухнасту білу ковдру. Багато прекрасного на цьому світі, та в небі його буде ще більше. Сьогодні я читала про Анзонетту й перебуваю у вельми побожному настрої. Добраніч, наймиліший з батьків!
Емілі
P.S. Це зовсім не означає, що маю ще одного батька. Я хотіла сказати: дуже, дуже милий.
Е. Б. С.»
Розділ 16. Панна БраунелЕмілі з Ільзою сиділи на лавці побіля школи й складали вірша. Втім, радше складала Емілі, а Ільза читала записані рядки через її плече і вряди-годи підказувала риму. Треба визнати, час для віршування був зовсім невідповідний, бо саме належало розв’язувати арифметичне завдання і панна Браунел гадала, що дівчата длубаються в цифрах. Однак Емілі не розв’язувала ніяких завдань, коли відчувала потребу віршувати, а Ільза взагалі не терпіла арифметики. Панна Браунел саме питала з географії учнів іншого класу. Сонце світило яскраво — стояв полудень. Все навколо неначе запрошувало до мандрівки в країну муз. Емілі оспівувала віршем краєвид, що простилався з вікон школи.
На лавці перед шкільним будинком абикому сидіти не дозволялося. Право вигріватися на ласкавому сонечку отримували тільки улюблениці панни Браунел, а до них Емілі, вочевидь, не належала. Нині ж Ільза попросила про ласку для них обох, а панна Браунел не могла дозволити одній і водночас відмовити другій. Втім, охоче вчинила би так, бо належала до тих затятих натур, що ніколи не вибачають образ. Панна Браунел ще пам’ятала Емілі її перший день у школі, вважала, що дівчинка того пам’ятного дня була дуже нечемною щодо своєї вчительки й нічим не спокутувала своєї провини. Емілі ще не чула жодної похвали, натомість безперестану бувала жертвою глузування з боку панни Браунел, ніколи не користувалася навіть найменшими привілеями, котрими вчителька доволі щедро обдаровувала інших дівчат. Отже, дозвіл посидіти на сонечку став для неї цілковитою новиною.
Емілі була настільки поглинена своєю творчістю, аж не чула, що діється довкола. Не зауважила, що урок географії вже скінчився, що панна Браунел непомітно підійшла до неї, ставши за її спиною. Емілі завзято шукала рими.
Зненацька ззаду пролунав голос панни Браунел:
— То як, ти впоралася з тим додаванням, Емілі?
Емілі не впоралася з додаванням, натомість помережила табличку віршованими рядками, яких панна Браунел не повинна, не може побачити — нізащо! Емілі зірвалася з лавки й розпачливо простягнула руку по свою табличку. Але панна Браунел піднесла її вгору, тримала над головою, зловтішно посміхаючись.
— Що це таке? Це не схоже, одначе, на дріб, і на колонки цифр не схоже. «Краєвид, що постає з вікон Чорноводської школи». Направду, діти мої, — здається, поміж нами з’явилася неабияка поетка!
Слова як такі не справляли прикрості, але ж це ненависне сичання, ця зневага, цей глум! Емілі почувалася так, наче її шмагали різками. Не могла зазнати гіршого лиха, ніж це знущання з обожнюваної поезії, читання своїх рядків тими зимними, недобрими, глузливими, геть чужими й ворожими очима.
— Прошу, прошу, панно Браунел, — застогнала вона, — не читайте! Я зітру це губкою і зараз же зроблю додавання. Тільки благаю вас — не читайте! Це… це так, дрібниці.
Панна Браунел засміялася знущально.
— Ти занадто скромна, Емілі. Ціла табличка, списана віршами! Отож, маємо ученицю, що творить поезії. А нам не хоче ці поезії прочитати. Боюсь, Емілі, — ти справжня егоїстка. Я певна, що вірші твої справлять приємність нам усім.
Емілі внутрішньо щулилася — кожного разу, як панна Браунел якомога ущипливіше вимовляла слова «поетка», «поезії» А дівчата дружно хихотіли — почасти через те, що їх тішило висміювання їхньої товаришки, тим паче мешканки Місячного Серпа, почасти через бажання догодити вчительці, чиї наміри щодо Емілі були аж надто прозорими. Втім, Дженні Странг, що першого дня Емілі в школі так боляче їй дошкуляла, нині не брала участі в загальному збиткуванні, а тільки понуро дивилася на вчительку.
Панна Браунел наблизила табличку до очей і взялася вголос читати вірша Емілі. Читала гугняво, з недоладними наголосами, допомагаючи собі кумедними, зумисне перебільшеними, гротесковими жестами, чим спаплюжила вірші до краю — вірші, які видавалися Емілі такими гарними. Школярки реготали до сліз, до цілковитого знесилля, а Емілі відчувала, що пекуча гіркота цих миттєвостей залишиться в її серці назавжди. Ті розкішні поетичні думи, якими вона, пишучи, так насолоджувалася, тепер були прилюдно віддані на поругу, цілком опоганені. Панна Браунел читала далі,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Емілі з Місячного Серпа», після закриття браузера.