Читати книгу - "Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк"

Слова старого Тереті зробили своє: на відміну від тієї, першої, зустрічі, коли остров'яни поставилися до нас вороже, ця була і лагідна, й привітна.

— Йокве юк! — скоромовкою сипали молоді тубільці, тиснучи нам руку.

— Йокве юк! — повторювали вони знову й знову.

Лап-лап Тереті лише всміхався. Слова «йокве юк» — тутешнє вітання, вияв зичливості й любові до прибульців.

— Йокве юк, — у відповідь мовив я.

Сказане потонуло в повені голосів — так усім сподобалося рідне слово, почуте від білого незнайомця.

— Кабуа! — звернувся до одного з човнярів Тереті.

Хлопець підійшов до лап-лап. Той йому щось сказав, і Кабуа побіг до човна. За мить вернувся, тримаючи в руці кокосовий горіх. Тереті взяв кокос і простягнув Толстикову.

— Каюр, каюр гама! — сказав він.

Дослівно це означало: «Вам — від мого народу».

— Беріть, Гудзоновичу, — підбадьорив я. — Хіба ви не бачите: тубільці вважають вас за лап-лапа. Та ви і є ним, лап-лапом наді мною.

— Прикуси язика! — відбрив він.

Нас знову оточили. Люди прислухалися до кожного слова, зацікавлено й пильно стежили за нашою мімікою.

Отто Євстафійович Коцебу й Адельберт Шаміссо, описуючи відвідини кількох відкритих ними островів цього архіпелагу, згадували про буйні плантації кокосових пальм, про величну тубільну королеву та грайливу принцесу.

З тих пір усе переінакшилось, спорохнявіло. Пишні кокосові гаї перетворилися на сумне запустіння, а тубільці, колись веселі, життєрадісні діти природи — і простолюдини, й королеви та принцеси, — стали знедоленими вигнанцями.

Які вони худі й змарнілі!

Як і в Менеуа — Того, Кому Не Таланить, тубільця з Фунафуті, на тілі в них невигойні рани й молочно-білі плями, що свідчить про розлад в організмі й порушення пігментації. Лишай — псоріаз — білою шкуринкою покривав суглоби. Нещасні щоразу до крові розчухували понівечене хворобою тіло. Померклі очі дивилися на світ сумно й безнадійно.

А діти… Я з першої ж миті, як тільки зустрілися, звернув на них увагу.

Це було щось жахливе — загострені від якоїсь таємної недуги чи голоду личка, всохлі кістки рук і ніг; у кількох підлітків одна нога була коротша за другу.

Такого я ще ніколи не бачив, хіба що у фільмах про Бухенвальд та Освенцім.

Хто вони, ці нещасливці, і звідки?

Лап-лап Тереті, юнак Кабуа, його сестра Алміра — всі раз у раз називали: Бікіні, Ронгерік, Маджуро, Кілі — й показували то на південь, то на захід.

— Я так розумію, — сказав я Савелію Гудзоновичу, — родом вони, мабуть, з одного із названих островів. Але чому ж вони тут?

— Зважаючи на їхній вигляд, вони хворі або вкрай виснажені,— озвався Гудзонович. І тут же запропонував: — А що, як ми вдамося до дедукції?[50]

— Що це значить?

— З розрізнених фактів і спостережень намалюємо загальну картину, доберемося до суті.

— Як це робив Шерлок Холмс? — запитав я.

— Не тільки він, — відповів Толстиков.

— Ну так добираймося!

— Гаразд, — кивнув головою Гудзонович. — Так ось, як я вже сказав: усі вони, ці безпритульні скитальці, вражені якоюсь спільною хворобою. Зверни увагу на дітей — на них лежить тавро виродження. А Кабуа, його сестра Алміра — молоді ж які, отож повинні б бути здорові, та з-під тропічної смаготи пробивається незвичайна блідість. Не інакше — анемія, недокров'я. Я вже не кажу про Тереті: старий взагалі небожитель, хоч і намагається вдавати бадьорого.

— Це я бачу й так, — відказав я. — Ви добирайтеся до суті!

— Не поспішай, Васько, потерпи, — перебив мене новоявлений Шерлок Холмс. — Отож загальна недуга. А чому? — запитав він і сам відповів: — По-перше, люди називають страшний атол Бікіні; по-друге, згадують інші острови; і нарешті… Втім, розберемося, що до чого, і зробимо висновок. Так ось, — вів далі Савелій Гудзонович. — Наскільки мені відомо — і як лектору і взагалі як освідченій людині — після численних атомних випробувань Бікіні став непридатним для життя; рівень радіації там смертельний. Згідно з повідомленнями у пресі, тамтешнє населення було евакуйовано. Спочатку на сусідній атол Ронгерік, згодом набагато південніше — на Маджуро й Кілі, тобто ті острови, що їх називає Тереті і його одноплемінні. Значить, вони або мешканці Бікіні, або Ронгеріка, що теж перетворився на атомну пустелю.

— Якщо їх, цих товаришів, — навіть не помітивши, я назвав тубільців товаришами, — поселили на островах, далеко на півдні, тобто не в радіусі прямої атомної загрози, так чому ж вони опинилися тут?

Гудзонович мовчав, як мовчали й тубільці, заворожено слухаючи, але не розуміючи нас. Потім озвався.

— Бачиш, хлопче, все між собою взаємозв'язано, так би мовити: ланцюгова реакція подій і фактів, причини й наслідки… Крім лекції «Колоніалізм — найвища форма експлуатації», яку ти, до речі, слухав, у мене була ще й інша: «Перші кроки до атомної згуби» — про випробування термоядерної зброї на островах Тихого океану. Пам'ятаю, про переселенців з Бікіні газети друкували чимало статей та кореспонденцій… Так, так, — напружуючи пам'ять, нарешті згадав Гудзонович, — бікінійців переселили на Маджуро й Кілі. А що значить вигнати людей з віками насиджених місць, де пракорінь роду, домівка й могили дідів-прадідів? Знедолити, приректи на блукання, вкрасти в народу майбутнє і минуле. Бо людина без рідної землі, її традицій і культури вже не людина, а мрець. І коли американці вигнали остров'ян з Бікіні, переселивши їх на інші острови, вони перетворили їх на живих мерців.

— Чому так?

— А тому, Васько, — відповів Савелій