Читати книгу - "Я 11–17… Небезпечний маршрут, Василь Іванович Ардамацький"

Концерт почався о дев'ятій годині. Завклубом провів Гончарова в зал, і вони стали коло дверей. Виступала співачка. Притиснувши руки до грудей, вона млосно співала про побачення з коханим, про місяць, про зорі… Гончаров просто не міг цього слухати.

— Сторонніх серед них нема? — роздратовано спитав він у завклубом.

— Де? — не зрозумів той.

— Серед артистів.

— А! — завклубом засміявся. — Одна компанія. Я їх уже не перший раз запрошую…

Не дослухавши пісні, Гончаров вийшов з клубу.

Селище поринуло у тишу і суцільну темряву. Нерухомо розкинулось над заснулою землею оксамитове зоряне небо, тільки Чумацький Шлях перетинав його, сиплючи білий пил на темне пасмо лісу.

— І ніч, як на лихо, безмісячна, — вголос сказав Гончаров і, тримаючись трохи ближче до будинків, пішов на станцію.

Співробітник, що чергував на станції, раптово виріс перед Гончаровим з темряви.

— Пост чотирнадцять на місці, — тихо сказав він і пішов поряд з Гончаровим. — Все спокійно. Тільки парочка закоханих пройшла.

— Закохані? — неспокійно запитав Гончаров.

— Точно, товаришу старший лейтенант. Хлопчина років сімнадцяти і дівчина до пари. Про зорі розмовляли. Вона собі зірку на все життя вибирала — просто сміх…

— Куди вони пішли?

— Он туди, за водокачку…

Гончаров вирішив перевірити. За водокачкою стежка пролягла через канаву і вела на невеликий горб, увінчаний сосною. Звідти чулися голоси.

Хлопець і дівчина сиділи на корінні, прихилившись до стовбура сосни. Гончаров причаївся за кілька кроків од них.

— А ти не забудеш мене? — спитала дівчина. — Дівчат на цілину он скільки поїхало!..

— Надю, не треба т-так говорити, — трохи заїкаючись, сказав хлопець.

— Якщо почнеш забувати, — помовчавши, сказала дівчина, — подивись на мою зірку. І я буду кожного вечора дивитися на неї. Добре?

— Д-добре. Ти краще скажи: приїдеш?

— Приїду! Випускні екзамени здам і диплома не чекатиму. Туди хай присилають.

— А коли м-мати не пустить?

— Вона вже перекипіла. Сьогодні каже: «Приміряй-но мої валянки, там, мабуть, лютий холод».

— Сп-правді? Так і сказала?

— Еге… У кіно завтра підемо?

— Н-не можу, Надійко. Завтра знову йдемо на розшуки в ліс.

Гончаров усміхнувся — він пригадав хлопця Днів зо три тому він підійшов у лісі до Гончарова і, заїкаючись, спитав: «А чи м-мож-на дістати нам м-міношукачі? Вони ж під землею бачать…»

Гончаров безшумно зійшов з горба і пішов далі вздовж залізниці, поступово заглиблюючись у чагарник понад лісом.

Окайомов повернувся в клуб, коли концерт уже кінчався.

— Все гаразд, — сказав він вухатому. — Влаштувати можна завтра. Але не в школі, а на лісозаводі. Це звідси кілометрів п'ять.

— На лісозаводі? — Вухатий здивовано знизав вузенькими плечима. — Там же нема де виступати. Я цю точку знаю.

— Коли ви були там востаннє?

— На травневі свята. Я вів переговори з директором заводу.

— Ех, ви! — засміявся Окайомов. — Там уже готовий літній клуб на п'ятсот чоловік.

— П'ятсот?.. — Вухатий підстрибнув. — Красота!

— Домовляємося так: завтра о дванадцятій приходьте на станцію, я познайомлю вас із представником заводу. Ясно?

— Цілком. Завтра о дванадцятій.

— А зараз я піду спати до приятеля. Голова розболілася.

— А ми ж збиралися після концерту того… — Вухатий ляснув себе по горлу.

— Не можу. Отже, завтра о дванадцятій. На все добре…

Окайомов догадувався, звичайно, що Чорний бір під наглядом. Це лякало його так само, як думка, що тайник знайдений, ліквідований і що там чекає засада. Він підбирався до лісу з максимальною обережністю. Перш ніж переповзти через залізничну колію, він майже годину пролежав за насипом. Добравшись до чагарника, він повз далі і підвівся тільки тоді, коли до лісу залишилося не більше п'яти кроків.

Темрявою, рівним гомоном дерев ліс обступив Окайомова з усіх боків. У перші хвилини дерева здавалися йому живими істотами, що йдуть по його слідах, і він раз по раз оглядався і слухав. Але поступово він звик до лісної темряви і рухався дедалі впевненіше і швидше. Ішов він, майже інстинктивно вгадуючи знайомі місця, точно тим самим маршрутом, яким після приземлення вибирався з лісу до залізниці. Ось повна канава води і навислий над нею гриб — коріння величезної ялини — саме тут він перестрибнув тоді через канаву. Ось зламана бурею сосна—стовбур, мов самітна колона, і зависла на ялинах засохла крона. Ось струмочок, що оббігає величезний замшілий камінь.

Усе ближче заповітне місце коло тристовбурної ялини. Окайомов просувався з величезною обережністю. Крок, зупинка, і весь він перетворюється на слух. Ще крок, зупинка… Потім він поповз далі…

Побачивши тристовбурну ялину, він завмер і довго лежав, затамувавши подих, прислухаючись до кожного шурхоту.

Нічого підозрілого. Окайомов швидко підповз до ялини і великим мисливським ножем розрив землю. Він узяв згорток з рацією і одягом, вибухівку, документи, а решту знову загорнув. Встав і пішов далі — до шосе.

Іти тепер було важче. Втомлював досить важкий згорток, і дорога була нова, невідома — весь час треба було думати про те, щоб не збитися з потрібного напрямку. Доводилося часто зупинятись, шукати просвіти в кронах дерев і перевіряти шлях на Полярній зірці.

Ось він знову зупинився, і в ту ж мить, коли затихли його кроки, позаду почувся хрускіт зламаної гілки. Окайомов завмер — цей несподіваний, ледве чутний звук сказав