Читати книгу - "Розкоші і злидні куртизанок, Оноре де Бальзак"

— Боже! Боже! — скрикнула бідна Естер.

— От дурна, — сказав безжальний калькулятор, — будь явною коханкою Нюсінжена, і ти зможеш бачити Люсьєна; він друг Нюсінжена, я тобі не забороняю кохати його!

Естер помітила просвіток серед темряви свого життя й зітхнула з полегшенням.

— Європа, доню, — сказав Карлос, відводячи це створіння в куточок будуару, де ніхто не міг би розібрати ні слова з їх розмови, — Європа, я задоволений тобою.

Європа підвела голову і подивилась на цього чоловіка з виразом, який настільки змінив її зблякле обличчя, що Азія, побачивши цю сцену від дверей, де вона стояла на варті, спитала себе, що глибше: чи той інтерес, який зв’язував Європу з Карлосом, чй її власна відданість йому.

— Але це не все, доню. Чотириста тисяч франків для мене ніщо... Паккар передасть тобі фактуру на срібло приблизно на тридцять тисяч франків, на якій є помітки про часткове одержання за рахунок. Але наш ювелір Бідден, очевидно, мав витрати, завтра, напевне, буде оголошено про продаж наших меблів, заарештованих ним. Піди до Біддена, він живе на вулиці Арбр-Сек, він дасть тобі ломбардних квитків на десять тисяч франків. Ти розумієш: Естер замовила собі срібло, не заплатила за нього й заставила його; їй загрожує обвинувачення у шахрайстві. Отже, треба дати тридцять тисяч франків ювелірові і десять тисяч франків у ломбард, щоб викупити срібло. Разом сорок три тисячі франків з додатковими витратами. Це срібло дуже низькопробне, барон купить нове, ми видуримо в нього на це ще кілька тисяч франків. Ви винні кравчисі... скільки?

— Щось із шість тисяч франків, — відповіла Європа.

— Добре: якщо пані Августа хоче одержати гроші і зберегти клієнтку, вона повинна написати рахунок на тридцять тисяч франків за чотири роки. Така ж сама угода з модисткою. Ювелір Самюель Фріш, єврей з вулиці Сент-Авуа, дасть тобі розписки — ми нібито винні йому двадцять п’ять тисяч франків, і в нас, мовляв, було на шість тисяч франків ювелірних оздоб у ломбарді. Ми повернемо ювелірові дорогоцінності, в них буде половина фальшивих самоцвітів; отже, баронові не слід розглядати їх надто зблизька. Зрештою, ти примусиш нашого понтера викинути за тиждень ще сто п’ятдесят тисяч франків.

— Пані повинна мені трошки допомогти, — відповіла Європа; — поговоріть з нею, бо вона весь час немов запаморочена і примушує мене бути вигадливішою, ніж три автори разом в одній п’єсі.

— Якщо Естер почне придурюватись, ти мене попередиш, — сказав Карлос. — Нюсінжен мусить подарувати їй екіпаж і коней, вона схоче вибрати й купити все сама. Ви виберете того самого баришника й каретника, що постачав господареві, в якого працює Паккар. Ми матимемо чудових, дуже дорогих коней; через місяць вони почнуть кульгати, і ми їх замінимо.

— Можна ще витягти шість тисяч франків за допомогою рахунку від парфумера, — сказала Європа.

— О! — відказав він, похитуючи головою, — рухайтеся повільно, добивайтесь одної поступки за другою. Нюсінжен встряй у махінацію тільки рукою, а нам потрібна його голова. Мені треба, крім усього цього, п’ятсот тисяч франків.

— Ви зможете дістати їх, — відповіла Європа. — Пані стане поблажливою до цього гладкого йолопа, коли справа дійде до шестиста тисяч, і випросить у нього чотириста тисяч, щоб кохати його дужче.

— Слухай-но, доню, — сказав Карлос. — У той день, коли я одержу останню сотню тисяч франків, ти дістанеш з неї двадцять тисяч.

— Навіщо це може мені придатись? — сказала Європа, опускаючи руки, немов людина, якій існування здається неможливим.

— Ти могла б повернутись у Валансьєн, купити добру крамницю, стати чесною жінкою, якщо хочеш. Є різні смаки. Паккар теж думає про це часом; у нього чисті плечі, майже нічого на сумлінні, ви можете порозумітись, — відповів Карлос.

— Повернутись у Валансьєн!.. Чи подумали ви, пане? — скрикнула перелякана Європа.

Народившись у Валансьєні, в родині дуже бідних ткачів, Європа у сім років була послана на прядильну фабрику, де сучасна промисловість зловживала її фізичними силами, а порок передчасно зіпсував її; зваблена в дванадцять років, ставши матір’ю в тринадцять, вона зв’язалася із зовсім зіпсованими людьми. Їй довелося виступити свідком на суді присяжних з приводу вбивства. Шістнадцятирічна дівчина, під впливом залишків чесності й страху перед правосуддям, сприяла своїми свідченнями тому, що обвинуваченого засудили на двадцять років каторжних робіт. Цей злочинець, один із тих рецидивістів, в натурі яких закладена жахлива мстивість, сказав дівчинці в присутності суду:

— Через десять років рівно, Прюданс (Європу звали Прюданс Серв’єн), я повернусь, щоб “угробити” тебе, хоч би мене за це й “скосили”.

Голова суду намагався заспокоїти Прюданс Серв’єн, обіцяючи їй підтримку правосуддя; але бідолашне дівча до того перелякалось, що захворіло й залишалося понад рік у госпіталі. Правосуддя — це уявна істота, репрезентована колекцією індивідів, склад яких весь час поновлюється, і їх добрі наміри, так само, як і вони самі, дуже мінливі. Ні прокурорський догляд, ні суди не можуть запобігти злочинам, вони вигадані для того, щоб приймати їх вже вчиненими. З цього погляду превентивна поліція була б для країни благодіянням; але слово “поліція” лякає в наші часи законодавця, який розучився розрізняти зміст таких слів: управляти — адмініструвати — складати закони. Законодавець прагне того, щоб держава поглинула все, немов вона може діяти. Каторжник весь час думає про свою жертву і помститься саме тоді, коли правосуддя забуде про обох. Прюданс, зрозумівши інстинктивно, так би мовити, в загальних рисах ту небезпеку, що загрожувала їй, залишила Валансьєн і приїхала в сімнадцять років у Париж, щоб сховатись тут. Вона змінила чотири професії, найкращою з яких була професія статистки у маленькому театрі. Вона зустрілася з Паккаром і розповіла йому про свої поневіряння. Паккар, права рука Жака Коллена, його фанатичний прибічник, розказав своєму господареві про Прюданс; а той, коли йому стала потрібна рабиня, сказав до Прюданс:

— Коли ти служитимеш мені, як служать дияволу, я тебе визволю від Дюрю.

Дюрю — це і був той каторжник, той Дамоклів меч, що висів