Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

у сьогоденні. Залучення комуністів природно додало гостроти ідеологічним поділам та політичній риториці. Народний Фронт заміряв зупинити фашизм, який для комуністів, та й для численних соціалістів, був дуже широкою категорією. Містила ця категорія, звісно, національний соціалізм Гітлера з італійським фашизмом Муссоліні; та розумівся під нею і католицький авторитаризм Австрії, і, можливо, навіть Габсбургів. Із цього погляду, незважаючи навіть на те, що австрійські чільники противилися Гітлерові, а один із них загинув від рук нацистів, Австрія була лише черговою фашистською країною. Народний Фронт не міг бачити в ній союзницю.

Вільгельм, хай ким він не був на додачу, був послідовним супротивником комунізму й Совєтського Союзу. Місія його життя — коли він не був у борделі чи на березі моря — полягала в порятунку стражденного українського народу від большевицького правління. За його візією гамбурзької реставрації, українці мали обрати монархію саме через те, що так багато настраждалися за советів. Попри всю свою легковажність і немічність, він, поза сумнівом, мав рацію щодо природи комунізму в Україні. Коли 1918 року він мусив покинути Україну, то передбачив тріумф большевиків і вбивчий режим їхньої Совєтської України. Його передбачення справдилося, і через п’ятнадцять років Вільгельм мав відвагу вголос говорити про негуманність комунізму у Франції, де комуністи мали велику вагу в громадському житті.

Відтак Вільгельмів скандал став наче стравою, приготованою спеціально на замовлення цієї роздратованої, упевненої в собі й заідеологізованої лівиці. Часописи лівих партій скористалися з неї вповні. Так, Le Populaire від 15 грудня 1934 року писала: «Високий блондин, видатний танцюрист, гравець у гольф, що був запанібрата із королями, погрожував своїм лакеям побиттям і вмів говорити з жінками. Як могла колишня працівниця пошти з Кагору встояти проти таких чарів?»[227].

То був зубатий сміх. Преса висувала поважний юридичний аргумент ще до того, як докази розглянув будь-який суд, до того, як Вільгельму висунуто будь-які звинувачення. Сюжет оповідав про жінку, яка не встояла перед «чарами» чоловіка. Відтак остаточну відповідальність ніс чоловік. Слідом за цим ішов ще один жарт: «Королі більше не одружуються з пастушками, але ерцгерцогів підтримують молоді панни з Поштової служби. Це прогрес. Що ж! Нам залишається крокувати слідом за ним». Знову ж таки, тут крився юридичний аргумент. Якщо Полєтт фінансово підтримувала Вільгельма, тоді її шахрайства чинилися від його імени. Таку лінію висували п’ятеро адвокатів Полєтт, усі пов’язані з політичними партіями, які входили до складу Народного Фронту. Зливаючи репортерам інформацію, вони прагнули створили загальне враження — принаймні серед певного кола читаючої публіки, — що скоєно злочин, що скоєно його від імені Габсбургів, і що в остаточному рахунку відповідальним за нього був Вільгельм[228].

Вільгельмів дядько Ойген звернувся до австрійського міністра закордонних справ із проханням про офіційне втручання, але отримав відмову. Граф Колоредо, друг Вільгельма і союзник Зіти, зголосився допомогти посольству заплатити всім потрібним людям для уникнення скандалу, та його відговорили. Українські ветерани в Парижі підписували петиції, ручаючись за Вільгельма, але їх ігнорували. Вільгельмові друзі зробили спробу дослідити минуле Панейка, та їм забракло часу[229].

Упродовж весни 1935 року Вільгельм міцнів у переконанні, що владці, які розслідували його справу, притримувалися тієї версії подій, що виставляла його у найгіршому світлі. Крім цього, він вважав, що ці владці недолюблювали його як іноземця, австрійця та Габсбурга. Послухавши поради своїх друзів, які попередили, що його можуть засудити до ув’язнення, Вільгельм покинув країну. Він пробрався через Швейцарію до Австрії і прибув до Відня в середині червня[230].

Слухання справи проти Вільгельма фон Габсбурга (псевдо Василь Вишиваний) та Полєтт (псевдо Поль, псевдо Олімпія) Куйби відбулося 27 липня 1935 року в шістнадцятому кримінальному суді Парижа, що засідав у Palais de Justice[231].

Суддя, який головував на засіданні, розпочав слухання з наголошеного нагадування про відсутність Вільгельма. Він стверджував, що Вільгельм залишив у суддівських покоях візитку зі скороченням «р.р.с.» — «pour prendre congé», або «на прощання», ввічливий спосіб відлучитися і попрощатися. Це нагадало всім, що Вільгельм утік, остерігаючись судового вироку. Державний захисник Вільгельма заперечував правдивість цієї історії, кажучи, що візитку задля жарту підкинув клерк[232].

Так було задано тон. Вільгельма та Полєтт тепер звинувачували в шахрайстві, спробі шахрайства, співучасті в шахрайстві та підписуванні фальшивих чеків. Серед обвинувачувачів, окрім Французької Держави, були і приватні особи, які називали себе жертвами шахрайства. Одною із цих осіб був Панейко, який таким хитрим чином спромігся увійти у справу. Йому довелося розповісти, ймовірно, вигадану історію про те, як він позичив Полєтт двадцять тисяч франків, а згодом побачив ті ж банкноти у валізі Вільгельма. До того ж у нього була нагода обзивати Вільгельма і всіляко знижувати рівень риторики в залі суду. Він назвав Вільгельма сутенером, хоча насправді мав на увазі, що Вільгельм був звідником, утриманцем і розпусником: людиною, яка відсилала Полєтт виконувати за нього його роботу, кохалася з нею, щоб отримати гроші, тоді витрачала ці гроші на статеві зносини з моряками. У такий спосіб Панейко перевів власну особу з ролі змовника на роль жертви.

Саме в цьому світлі суддя зважував інші звинувачення. Вільгельм справді збирав у Британії гроші на те, щоби розширити поле для гольфу в Каннах із дев’яти лунок до вісімнадцяти. Він дав ці гроші Полєтт, після чого вони безслідно зникли. Полєтт одного разу переконала торговця деревиною дати їй сто сорок тисяч франків, обіцяючи повернути йому сто вісімдесят чотири тисячі. (Емар, виробник абсенту, відхилив подібну пропозицію). Тут ішлося про звинувачення у спробі шахрайства. Портьє з будинку, в якому мешкала Полєтт, довірив їй усі свої заощадження, яких відтоді більше не бачив. Нарешті, належної плати не отримала крамниця суконь, у якій Полєтт замовляла одяг для своєї подорожі до Італії. За свідченням власника крамниці, Вільгельм справді висловив міркування щодо суконь, але Полєтт підписала рахунки. Могло скластися враження, що в кожному випадку ініціатива походила саме від неї[233].

Полєтт оповіла свою версію розвитку подій у власному стилі. Вона була закохана. Вона була бідною наївною француженкою. їй було не розгледіти підступи вродливого габсбурзького князя. Вона не усвідомлювала, що коїть, і все, що чинила, чинила заради свого коханого. Вона віддала йому всі гроші, за винятком невеликої частки, потрібної їй для того, щоб подбати про стареньку матір. Вона мусила мати напоготові стофранкові купюри, якими він міг розплачуватися з моряками за