Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

На цій вечері чекали ще одного дуже багатого чоловіка — Моріса де Ротшильда, вільнодумця найбагатшої родини у Європі. Він обирався до французького парламенту, стверджуючи, що оскільки уряд завдячує грошам його родини, то, може, одному з цієї родини варто вже писати закони. Він був раннім колекціонером Пікассо. Та, як було відомо Вільгельмові, Пікассо був низькорослим іспанцем, який ілюстрував пліткарські книжки, де він, Вільгельм, виступав одним із героїв. Пікассо малював карикатури для Мішеля Жорж-Мішеля, і малоймовірним видається те, що Вільгельм бачив його творчість у будь-якому іншому контексті. У досвіді Вільгельмової родини Ротшильди були людьми, які не тямили в мореплавстві. Штефанові якось довелося рятувати декількох Ротшильдів після того, як вони потопили власну яхту Ерос[222].

Вільгельм увійшов у призначену залу для вечері у готелі Рітц, але застав там особу, якої не сподівався. Андре Емар був власником Établissements Pernod — мережі дистилерій, що виробляли абсент і низку його замінників. Сам Емар був винахідником замінника абсенту, що називався L’Amourette. Фірмі його велося якнайкраще: того року Établissements Pernod втретє поспіль виплатили своїм акціонерам стовідсотковий дивіденд. Попри те, Емар, як і Вільгельм, мав підстави для занепокоєння. Вільгельм сподівався побачити Детердінга, який, як він думав, його запросив. Водночас Емар вважав, що його запросив Моріс де Ротшильд.

Двоє добре вихованих чоловіків зустрілися в Рітці, кожен чекаючи когось іншого. Поки ерцгерцог і алкогольний магнат помалу отямлювалися від незручного зніяковіння, у кімнату вбігла Полєтт Куйба, аби зменшити напругу і пояснити ситуацію. Тоді як Вільгельма на зустріч із Детердінгом напозір запросила людина на ім’я Паркер, зв’язковою між Емаром та Ротшильдом, схоже, була Полєтт. Вона повідомила Емарові, що Ротшильд мав пильні справи з представниками французького уряду й перебував на зустрічі з державними міністрами в іншій обідній залі того ж готелю. Після цього з’явився прислужник із візитівкою Ротшильда. Ніхто не пояснив відсутність Детердінга. Вільгельм мусив відчувати збентеження, але, мабуть, не вперше. Він умів причаровувати людей — як бідних, так і багатих, — і знав, як змусити їх виконувати його прохання. Але він не відчував структури будь-якого суспільства і не мав уявлення, що такі ситуації, як ця вечеря, можна було зоркеструвати. Найімовірніше, він зрозумів, що у Полєтт був якийсь план, і що йому найкраще тихо сидіти з гідним виглядом.

Полєтт мала до Емара ділову пропозицію. Вона стверджувала, що володіє заблокованим рахунком у банку Ротшильдів, який мають розблокувати наступної весни. Якби Емар зараз дав їй чотириста тисяч франків, вона могла б за декілька місяців гарантувати йому пристойний прибуток. Більше того, вона радо надасть йому датований пізнішим часом чек. Вона натякнула, що й сама за той час заробить дуже великі гроші внаслідок майбутньої габсбурзької реставрації. За її твердженнями, у випадку надання їй грошей, на Емара чекав «королівський» прибуток. У ту мить, наче за сигналом, з’явився ще один прислужник із документом, що скидався на лист від банку за підписом Ротшильда. Емар видавався переконаним. Він пообіцяв Полєтт її чотириста тисяч франків за умови, що вона згодом того вечора зустрінеться з ним у його кабінеті. У таких пропозиціях для неї не було нічого незвичного, отже, вона погодилася[223].

Та Емар і сам розставляв на неї пастку. Він пішов із Рітцу і зв’язався з банками. Упевнившись, що пропозиція Полєтт була фальшивою, він викликав поліцію. Коли згодом того ж вечора Полєтт з’явилася у Établissements Pernod, її було заарештовано й доправлено до в’язниці.

Вільгельм, що був присутнім при спробі шахрайства, ще ніколи в житті не був таким вразливим. Спершу його коханка зберігала йому вірність. Спочатку Полєтт сказала поліції, що діяла сама. Пізніше вона змінила свої свідчення і заявила, що співпрацювала з Вільгельмом із метою зібрання коштів на реставрацію Габсбургів[224].

Такий перегляд свідчень стався, мабуть, із напучування її справжнього змовника й удаваного приятеля Вільгельма, Василя Панейка. Саме Панейко написав Вільгельмові фальшиве запрошення від Детердінга, під яким підписався як «Паркер». Не цілком зрозуміло, чи Полєтт із Панейком зрадили Вільгельма ще до вечері, втягнувши його в ситуацію, до якої він не був готовий, а чи зрадили вони його згодом, намагаючись перекласти на нього всю провину. Ясно лише те, що вони його зрадили.

Зненацька Вільгельм опинився в осерді скандалу з міжнародними імплікаціями. Французька преса, не гаючи часу, охрестила справу «обманом, спрямованим на поновлення Габсбурґів». Пошитий у дурні Вільгельм з’явився у австрійському посольстві в Парижі з проханням про допомогу. У звіті від грудня 1934 року один дипломат надав справі делікатного виразу: «Ерцгерцог Вільгельм був достатньо необачним, аби мати справу із пані з сумнівним минулим». Справді. До посольства прийшла ціла низка інших відвідувачів, якось пов’язаних із справою. Австрійські шляхтичі, що спілкувалися з Вільгельмом, запропонували гроші, щоб стишити галас. Адвокати, що представляли обдурених Полєтт людей, вимагали плати від родини Габсбургів. Імпліцитна погроза, звісно, полягала в тому, що суд і ув’язнення знищать Вільгельма, а отже, і цілу родину. Усіх таких прохачів посольство завернуло геть[225].

Скандал зачіпав ідеологічні питання, щодо яких Франція та Австрія не погоджувалися. Австрійський режим був вельми консервативним — тією мірою, що монархічні переконання Вільгельма були для нього майже прийнятними. Франція, натомість, була республікою, чия політика здійснювала лівий поворот. Влітку 1934 року, коли Вільгельм та Зіта планували свою реставрацію, французькі партії лівого крила постановили укласти новий союз. Великі соціалістичні партії та Французька Комуністична партія погодилися утворити Народний Фронт і висунути на наступних виборах єдиний список кандидатів. Участь у справі комуністів була дуже значущою, оскільки відображала зміну партійної лінії, що її в Совєтському Союзі встановлював Сталін. Дотепер комуністичним партіям велілося вважати соціалістів класовими ворогами, які прагнули лише збереження експлуатативного капіталістичного ладу. Після сходження до влади Гітлера Сталін змінив курс. Тепер комуністи мали приймати соціалістів як товаришів і гуртуватися з ними, аби попередити зростання фашизму. Комуністична партія Франції розпочала співати «Марсельєзу» і представляти себе партією національних інтересів Франції[226].

То був п’янкий момент. Партії Народного Фронту вважали, цілком слушно, що представляють більшість — але в кінці 1934 та на початку 1935 років владу у Франції ще тримала правоцентристська коаліція зі старших політиків. Популярний жарт стверджував, що Францією правлять сімдесятилітні чоловіки, оскільки всі вісімдесятилітні вже померли. Отож за ці місяці Народний Фронт тішився як великою впевненістю у майбутньому, так і цілковитою відсутністю відповідальности